МІСТО, ЯКЕ САМО СЕБЕ ЗГУБИЛО

Віталій Запека

МІСТО, ЯКЕ САМЕ СЕБЕ ЗГУБИЛО

Казка-утопія для дорослих

 

 

Ранок в місті завжди починався однаково. Першим прокидався пекар. Наступним, як не дивно, ковбасник. Але, якщо пекар одразу приступав до роботи, то ковбасник, в першу чергу, перся до пекаря. Смакував каву з круасаном під пусті балачки і лише після цього йшов до себе працювати.

 

Так описують події звичайні люди. Але, дорогий Читач, Ви читаєте те, що написане людиної, яка надумала собі, що він письменник. Тому опис звичайного ранку, в нічим не примітному місті, буде трохи іншим.

    Терпи, Читач, Вас ніхто не змушував брати до рук цю книжку.

 

* * *

 

Ранок в місті завжди починався однаково. Першим, зазвичай, прокидався пекар. Ця процедура мала деякі різноманіття: він міг солодко потягнутись, міг лише солодко позіхнути, а міг зробити і те, і інше одночасно. Після чого покидав ліжко, спускався на перший поверх де була його пекарня з прибудованою крамницею. Розпалювались печі, замішувалось тісто.

Незабаром над цією частиною міста поширювався п’які аромати свіжоспеченого хліба. Деякі городяни навмисно залишали вікна відкритими, щоб ці пахощі безперешкодно попадали до помешкань. Кажуть, що під ранок всім довкола снилися найкращі сни.

Наступним прокидався ковбасник. На відміну від пекаря його пробудження було більш різноманітним: перед звичними позіханнями та потягуваннями (в різній послідовності) він втягував в себе пахощі, що доносились з пекарні. Знайомим ковбасник охоче розповідав, що не має вдома будильника. Навіщо? Коли запах улюбленого круасану він міг легко відрізнити від пахощів хліба чи якихось інших булочок чи пиріжків. Цей аромат ніби був сигналом – пекар вже поставив грітися воду в старому чайнику і чекав на свого товариша.

Цій традиції було багато років, з того часу як ковбасник успадкував свою справу. Пекар був значно досвідченішим ніж молодий хлопець, який напочатку не знав як краще залагодити свої справи. З часом ковбасник освоївся, робота налагодилась. Але традиції приходити до пекаря з самого ранку, перед роботою залишилась. Вони могли балакати про щось пусте, могли смакувати каву мовчки. Добрим друзям не обов’язково розмовляти під час кави, тим більше, що рот зайнятий смачним круасаном.

Щоправда, пекар іноді любив кепкувати з молодшого друга щодо його невдалих залицянь до квіткарки Маргарет. Дівчина іноді заходила до крамниці ковбасника щось купити. Хлопець шарівся, молов якусь дурницю, відповідав невпопад. З рук у все падало, рухи ставали непевними, закутими. А колись, навіть, порізав собі пальця, коли довелося орудувати ножем, щоб відрізати від ковбаси якийсь шмат на прохання дівчини.

Ці дружні шпини лише іноді вносили розмаїття в ранкову традицію. Після кави, побажавши друг другові щасливого дня, кожний далі займеться своєю справою. Пекар побіжить до своєї пічки, а ковбасник неквапливо піде до свого магазину. Коли б хтось незнайомий попався на його шляху саме зараз, то вирішив би що вулицею йде пекар. Так від нього пахло свіжим хлібом. Але в місті всі один одного знали, поважали і жодного разу не могли сплутати пекаря з ковбасником.

До ковбасні візок з м’ясом під’їжджав одночасно з ковбасником. Фермер ніколи не спізнювався, але й ніколи не приїздив раніше — нічого марнувати час на чекання. На його думку ковбасник заслуговував на додаткову повагу за свою пунктуальність.

— Доброго ранку, пан ковбасник.

— Доброго ранку, пане фермер.

— Знову вибрали мені найстаріше м’ясо?

— Навіщо мені вибирати? Що здохло, те й привіз.

Цьому неказистому жартові було вже сто років вчора в обід, але фермер та ковбасник з задоволенням щоранку повторювали його після вітання. Ковбасник знав, що м’ясо найсвіжіше. Ще жодного разу фермер його не підводив і не обманював. Розрахувавшись, ковбасник брався до справи. Далі він від своєї праці не відволікався. Людині, що добросовісно працює, ніколи навіть роздивлятися в вікно.

 

 

* * *

 

Цього ранку, з якого почалась наша розповідь, ковбасник лише раз встиг відкусити круасана, а пекар, смакуючи каву, намагався пригадати коли останнього разу глузував з цього приводу. Зараз якраз був настрій позбиткуватися, але він завжди слідкував, щоб це тряплялось не надто часто.

 

 

* * *

 

     Зараз, дорогий Читач, я розкрию Вам деякі письменницькі таємниці. Коли письменники описують такий спокійний ранок, як в цьому романі, наприклад, то незабаром пролунають слова на кшалт: «раптово», «неочікувано», «зненацька» і таке інше. Найменш талановиті письменники використовують щось подібне слову «несподіванно» чи ще якусь подібну заюрзанку. Письменники, як і всі інші люди, теж бувають талановиті або не дуже. На жаль, звичайно, але нічого з цим не зробиш. Хочеться щоб талану всім писакам, але де ж його на такий натовп взяти?

     Дорогий читач. Надалі самі думайте. Не буду більше давати підказок. На те вона книжка для розумних людей і написана, щоб ці розумні люди самі здогадувалися, що криється за словами, яку мету та думку ховав між рядками Автор. Яка ідея і що там ще, навіть не уявляю що, повинні здогадуватися Читачі, коли тримають в руках книжку. Розумні люди для того і існують, щоб думати. Інакше навіщо вони тоді потрібні?

 

 

* * *

 

Несподівано, за вікном почувся дивний звук. Пекар, незадоволенно, повернув голову в сторону вікна. Він, якраз, встиг згадати коли останнього разу збиткувався над товаришем. Виявилося, що досить давно. І ось, коли він відкрив рота, щоб вимовити щойно придуманий жарт, як ззовні почулося щось незвичне. Пекар переглянувся з товаришем. Той здивовано розвів руками. Звук був дивний. За багато років існування своєї ранкової традиції нічого такого не траплялось.

Тим часом незрозумілий звук наближався, ставав голоснішим. Стало чути, що це був не окремий звук, а кілька – якийсь скрип, цокіт, скрегіт.

Чоловіки покинули чашки з кавою на столі, метнулись до вікна. В ранньосвітанковий час міське освітлення ще не було вимкнене, тож вони обидва мали змогу побачити, що відбувається ззовні. Пекар вимкнув світло в приміщенні, щоб краще бачити.

Спочатку з вікна нічого не було видно. Але звуки ставали все голоснішими. Друзі терпляче чекали.

Аж ось в їх полі зору з’явився якийсь здоровань. Вік його, при такому освітленні, було важко визначити. Можливо десь років до сорока. Вигляд він мав дуже зношений – куртка з замшу непевного кольору була вся в численних подряпинах, забризкана брудом. На штанях були видні латки, а один з чоботів між підошвою та верхом був перев’язаний тонкою мотузкою, що, напевно, колись була білого кольору.

За вузду здоровань вів виснаженого віслюка, на боці котрого, без всяких зусиль, навіть підсліпкувата людина, могла розгледіти всі ребра. Худючі ноги тварини з зусиллям цокали по бруківці. При цьому з під одного копита цокіт лунав трохи інакше. Напевно на ньому не було підкови.

— Як ця тварина ще не впала? – Здивувався ковбасник.

Пекар не знав що відповісти – жалюгідний вигляд тварини його вразив не менше, ніж товариша.

Найдивовижнішим було те, що віслюк не тільки умудрявся якось пересуватися вперед, а ще й тяг за собою двоколісний візок. Одне колесо якого, замість їхати рівно, викручувало нечувану вісімку і, здавалось, ось-ось відпаде. Пошарпана фарба цього транспортного засобу, що іноді проступала за грязюкою, не давала жодного уявлення про колір. Самі колеса скрипіли по різному. Це було чути, навіть, через скло. Одне, найвірогідніше те, що крутилось вісімкою, навіть не скрипіло, а верещало. Причому цей вереск ставав то гучнішим і писклявішим, то тихішим та грубішим, в залежності від положення колеса щодо осі. Інше колесо видавало одноманітний дзвінкий скрип.

Але найбільше пекаря зацікавило те що було в візку. Він штовхнув товариша ліктем в бік, привертаючи увагу. Ковбасник, прослідкувавши за його поглядом, подався вперед, майже притулившись лобом до скла.

Вантаж візка був незвичним. По діагоналі лежало кілька дерев з замотаним в мокре ганчір’я корінням. Тонкі стовбури підскакували вверх-вниз в такт руху візка. Гілля звисало зовні, теліпаючись мало не до бруківки.

— Саджанці! – Здогадався пекар. – Він везе саджанці!

— Що за дерева такі? – Не міг зрозуміти ковбасник. – Я ніколи не бачив такого тонкого гілля. Бачиш як теліпається, наче довга трава?

Товариші пильно вдивлялись в гілля. Нічого подібного їм не доводилось бачити. В їх місцевості таких дерев не росло.

«Маргарет! – Спохватився ковбасник. – Я куплю ці дивовижні саджанці і подарую їх Маргарет!». Ідея здалася йому чудовою. Він кинувся до дверей.

— Куди ти? – Вигукнув пекар. – А кава? А круасан?

Та ковбасник лише махнув рукою, не відповівши вибіг. Очі молодого хлопця блистіли – він був в захваті від своєї ідеї.

 

 

* * *

 

Ковбасник стрімголов вискочив на вулицю. На його подив, в такий ранній час на вулиці було людно. Слідом за незнайомцем з чудернацькими деревами, на деякій відстані, йшла юрба городян.

Хтось смикнув ковбасника за рукав. Сердце хлопця йокнуло – поруч з ним йшла Маргарет.

— Ви бачили ті дерева? – Дівчина була неймовірно схвильована. – Не гілки, а якась довга трава! Ніколи подібних не бачила. Я хочу в цього добродія купити хоч одне! А якщо не дорого, то навіть два!

Ковбасник зібрав всю свою волю в кулак, щоб не заїкатись.

— Я також хочу купити ці саджанці. Скільки б він не запросив за них. Але я хочу купити всі!

Дівчина стурбовано глянула на ковбасника.

— Вам вони навіщо?

— Подарувати одній гарній дівчині, що розуміється на рослинах.

— Таке кажете…

Ковбасник був страшенно задоволений собою. Вперше він зміг добре поговорити з Маргарет. Не заїкаючись, не кажучи якихось дурниць.

Обидва подивилися в напрямку незнайомця. Той встиг пройти вулицею досить далеко. Видно було як чоловік крутить головою в різні боки, розглядаючи місто. Вранішнє сонце, якраз, пустило свої перші промені по дахах. Від цього вулиця міста, по якій йшов незнайомець, засяяла, заграла кольорами. І, здавалось, цього весняного ранку стала теплішою.

— Йдемо швидше! – Запереживала дівчина. – Його дерева привабили не тільки нас!

Квіткарка ринулась крізь натовп, щоб опинитися ближче до незнайомця. Ковбасник намагався триматися до неї якнайближче. Натовп ставав все більшим. Тож їм довелося добряче попрацювати ліктями, щоб опинитися попереду всіх, відразу за візком з чудернацькими деревами.

З такої відстані вони змогли роздивитись саджанці краще. Такого тонкого гілля не було в жодного дерева, що росло в їх місті чи десь поруч. Квіткарка відчувала, що не пробаче собі, якщо не отримає хоч одного дерева собі.

Ковбасник непомітно мацав кишеню, де в гаманці лежали гроші, гадаючи скільки ті дерева можуть коштувати і чи вистачить його капіталів на цю єкзотику. Ще він радів, що сьогодні фермер не повинен привозити м’ясо, тож він може трохи пізніше прийти до свого цеху.

Натов, тим часом, зростав. Цікавих ставало дедалі більше і більше. Юрба йшла за незнайомцем, гадаючи хто він та звідки з’явився до їх міста.

Сам мандрівник, здавалось, не помічав натовп позад себе. Він захоплено розглядав будинки, вулицю і йшов собі далі. Видно було, що місто йому подобається. Городянам, звісно, це дуже симпатизувало.

Чим ближче до центру, тим заможнішими ставали будинки, а ратушна площа, то найгарніше, що було в місті. Дійшовши до неї, мандрівник на мить зупинився. З його легень пролунав захоплений вигук. Навіть віслюк, щось по своєму, заіакав. Натовп ця подія розвеселила. Хтось засміявся.

Незнайомець огледів площу. Трохи затримав свій погляд на будинку бургомістра, на ратуші. Потім уважно оглянув газон, щ обув посередині площі. Його, на громадських засадах, засаджувала квітами Маргарет. Чим дуже, до речі, пишалась. І за що городяни їй були дуже вдячні. Зараз, по ранній весні, квіток ще не було, лише деінде з землі з’явились перші паростки.

Мандрівник сіпнув віслюка за візду. Той неохоче передвинув ногами. Незнайомець впевненим кроком людини, яка знає, що робить, підійшов до газону ближче. Віслюк, побачивши перші паростки чи то трави, чи то квітів потягнувся мордою, але хазяїн вчасно сіпнув вуздою. Віслюк ображено заревів.

Вперше мандрівник повернувся до натовпу обличчям. Люд, відчуваючи, що незнайомець хоче щось до них мовити, підійшов ближче. Віслюк знову потягнувся до зелені, тож незнайомці довелося відійти від газону трохи далі. Впевнившись, що рослинам нічого більше не загрожує, незнайомець, задоволено, кивнув головою.

— Доброго дня вам, жителі цього славного міста.

— І тобі також, доброго — Відповіли йому.

Городяни підійшли трохи ближче до незнайомця.

Чоловік задоволено кивнув та продовжив:

— Мене зовуть пан Бом. Мені дуже сподобалось ваше місто. Я останнім часом  багато мандрував. То мушу зізнатись, що ніколи не бачив такого гарного та затишного міста.

Городянам його слова були до вподоби. Задоволені почутим, вони підійшли ще ближче до пана Бома, уважно слухаючи все що він мовив.

Тим часом пан Бом знову відігнав свого віслюка, що так вперто тягнувся до зелені.

— Це місто таке гарне, що я не маю сил покинути його. Тому прохаю у городян дозволу залишитись в ньому. З свого боку обіцяю докласти і своїх зусиль, щоб це місто стало ще краще.

Городяни схвильовано загомоніли. Пан Бом та його слова всім сподобалися.

— Це не просто слова та обіцянки! — Продовжив свою мову пан Бом.

Всі затихли. Пан Бом підійшов до свого возика.

— Ось! — Показав він рукою на дерева в возику. — Ось мій вклад в покращення міста!

Погляди всіх вп’ялись на небачені дерева в возику.

— Дозвольте, пане Бом, запитати. — Не витримала квіткарка. — Я багато років займаюсь рослинами, а таких дерев не бачила. Що воно за чудо таке гарне?

— Дуже дякую, пані, — зашарівся пан Бом, — вибачте, але не знаю як до вас звертатись.

— Пані Маргарита. Я квіткарка. Цей газон, що його намагається з’їсти ваш віслюк, робила я.

— Дуже приємно, пані Маргарито. Віслюку я ні в якому разі не дам пошкодити цю красу. Не хвилюйтесь.

Всі засміялись.

— Але, сподіваюсь, з вашого дозволу та вашою допомогою ми разом зробимо деяку шкоду. — Після ефектної паузи пан Бом продовжив. — Ми посадимо на газоні ось ці найкращі в світі дерева.

— Та що ж це за дерева такі? — Зацікавленість городян вже не мала меж.

— Ви хочете знати, що це за дерева?

— Так! Так!

Пан Бам неквапливо вийняв з возика спочатку лопату, обпер її до воза. Потім обережним рухом підняв одне дерево. Коріння було замотане в вологу ганчірку. Городяни дійсно впевнились, що дерева з таким тонким, як прутики гіллям їм ще не доводилось бачити.

Пан Бом був дуже задоволений увагою до його дерева. Обвівши присутніх уважним поглядом він, нарешті, дав пояснення:

— Це вишні. Вірніше, вишневе дерево, панове.

— Вишні? — Перепитали у нього. — Що воно таке?

— Оооо! — Захоплено вигукнув пан Бом. — Це надзвичайне дерево з дуже далеких країв. Чого мені тільки не коштувало добути їх. А ще як важко було цілими та неушкодженими довезти до міста, яке було б варте їх!

Городяни задоволено загомоніли між собою — слова пана Бома вразили їх та одночасно припали до душі.

— Незабаром ви матимете задоволення побачити, — продовжував пан Бом, — які гарні квіти на ньому. Коли цих дерев багато, то нема більшого задоволення ніж ходити між ними та милуватись.

Квіткарка Маргарет ловила кожне слово пана Бома. Невже їй, та й не тільки їй, а й всьому місту випало таке щастя. Вона навіть хотіла попрохати когось з городян ущипнути її за руку, але побоялась відволікати. Ущипнула себе сама. На її щастя, стало боляче. Це не сон! Маргарет аж засміялась.

Ковбасник ревниво поглядував на дівчину. Йому не сподобалось, що вона в захваті від цього заїзжого пана Бома. «Краще б я в нього купив ці дерева, — подумалось йому, — а цей добродій йшов би собі геть».

— Але й це ще не все! — Продовжував дивувати всіх пан Бом. — Після квітів на цьому дереві з’являться ягідки. Спочатку зелені, маленькі. Через деякий час вони нальються сонцем. І…

Пан Бом підняв дерево вище. Всі затамували подих. Погляди всіх присутніх неможливо було відвернути від казкового дерева в руці пана Бома.

— І тоді ці ягідки стануть червоними, як дорогоцінні рубіни. Тільки уявіть десятки, а коли дерево підросте — сотні, тисячі рубінів на кожному дереві!

На площі почувся захоплений вигук. Присутні намагались уявити таке видовище.

— Яка краса! — Вигукнула квіткарка.

Задоволений враженням від своїх слів пан Бом трохи помовчав. Потім підняв чудо-дерево ще вище.

— Коли ж ви спробуєте ці ягоди, то зрозумієте, що нічого кращого в житті не куштували. Це смакота гідна королів!

— Оооо! — Тільки й могли вимовити городяни.

— Ці вишні можна куштувати ледве зірвавши з дерева. Можна робити з ними пиріжки, цукерки, компоти, соки, багато чого іншого. Навіть вино надзвичайної смакоти! А яке варення з вишень! Ви просто не уявляєте! Його треба куштувати лише з дорогого посуду. Настільки воно смачне.

На площі запанувала тиша. Всі намагались уявити дерева з тисячами ягідками-рубінами та смак нечуваного варення.

— Пані Маргарет. — Звернувся до квіткарки пан Бом. — То допоможете посадити вишневі дерева з мінімальною шкодою для цього чудового газону.

Маргарет зашарілась — увага всіх присутніх була прикута до неї. Вона трохи почервоніла від хвилювання, проте дуже швидко взяла себе до рук, посміхнулась:

— Звичайно, пане Бом. В мене дуже легка рука. Зазвичай всі рослини приживаються.

— Як добре. — Зрадів пан Бом. — Тоді я цілком покладаюсь на вас. Сам лише буду підносити вам дерева.

— Чи дозволите мені копати ямки? — Запитав один поважний городянин. — Звісно там де ви вкажете, пані Маргарет.

Маргарет вдячно йому вклонилась.

— А я принесу відерко води. — Мовив ще один городянин.

— Одного відерка буде замало, я теж принесу! — Ще один городянин знайшов як бути корисним.

— І я ще одне відерце.

— І я!

— Пане Бом, — запитала квіткарка, — скільки всього у вас цих чудо-дерев?

— Три, пані Маргарет, лише три. Інші, на жаль, загинули в дорозі.

Квіткарка тяжко зітхнула. Вона вже давно порахувала ці дерева, ще в возику. Але сподівалася, що помилилася і цих чудо-вишень таки більше.

Шум суму від звістки про загибель дерев прокотився по ратушній площі. Городяни раптом зрозуміли, яка зараз відповідальність лежить на Маргарет. Якщо допустить помилки, чи буде необережною, то цих дерев може стати ще менше.

Ковбасник глянув на ратушний годинник – зазвичай в такий час він вже давно працював. Крім того, йому не сила було дивитися на щасливу Маргарет з іншим. Зітхнувши, він почав вибиратися з юрби. Довелося добряче попрацювати ліктями – людей ставало все більше і більше.

Тим часом квіткарка зробила необхідні виміри газону. Вона хотіла, щоб дерева були посаджені рівностороннім трикутником.

— Ось, панове, перше місце для першої ямки. – Маргарет зробила позначку.

Городянин тут же заходився обережно, щоб не пошкодити паростки поруч, копати. Маргарет довелося своєчасно зупинити цього городянина — щасливчик так старався, що дай волю, докопав би до центру землі.

— Пане Бом, покрутіть, будь ласка дерево. Хочу глянути якою стороною до півдня його садити.

— Я бачу, що ви дійсно спеціаліст. — Захоплено вигукнув пан Бом. — Враховуєте такі деталі!

Маргарет зашарілася. Їй ще ніколи, за такий короткий час, не говорили стільки компліментів. Та ще й, майже, перед всіма жителями міста. Вона дуже уважно оглянула дерево. Буде ганьба, якщо вона допуститься помилки і дерево буде рости погано. “Хоч би воно добре прижилось. — Подумки молилась квіткарка. — Я не переживу, якщо хоч одне дерево зачахне.”

— Цією стороною, будь ласка.

Пан Бом з великою обережністю розмотав вологе ганчір’я, яке захищало коріння. Після чого опустив дерево вказаною стороною до лунки.

З водою трапилась біда. Городяни наносили стільки відер, що хватило б зробити оазу в пустелі. Щоб не сваритися вирішили, що охочі будуть лити на коріння невеликою чашкою по черзі, доки квіткарка не скаже “досить”. Жителі розподілили чергу, кожен пильнував, щоб ніхто не потрапив до неї двічі. Маргарет додатково довелось стежити, щоб під час поливної суєтні городяни не наступали на паростки квітів.

— Дайте мені закопати, пан. Ви викопували, то ж буде справедливо, якщо хтось інший матиме змогу бути задіяним в такій важливій справі. — Звернувся один до городянина з лопатою. Той, неохоче, віддав інструмент.

Щасливчик аж почервонів від задоволення. Схопився за древко і тут же заходився закопувати коріння. Пан Бом тримав дерево, а Маргарет слідкувала, щоб воно стояло рівно.

Після першого дерева з такою ж ретельністю посадили інші два. Городяни, яким не пощастило вилити хоч кухоль води під чудо-дерева, з дозволу Маргарет, полили квіти на газоні. Тим і втішились.

Бургомістр міста, що також приєднався до такої визначної події, дуже хотів бути задіяним. Та жоден городянин не поступився своєю чергою в поливі. Тож він лише з цікавістю розглядав загадкові вишневі дерева, самого пана Бома і вкотре вислуховував від сусідів по натовпу про «рубіни» які ростуть на цих деревах.

Серед дітлахів виникла черга поїти віслюка. Тварині не дали жодного шансу пити з відра. Натомість дітлахи зачерпували воду долонями і підносили до морди тварини. Більше вологи проливалось на бруківку, ніж доставалось віслюку, але дітей це ніскільки не турбувало. Зате деякі з них змогли «попоїти» тварину по кілька разів.

— Діти розумніші за дорослих. – Сміялись городяни, маючи на увазі, що поливаючи дерева кухлями, а не з долонь задіялось менше людей, ніж могло.

Коли з саджанням вишень було покінчено, над площею залунали оплески. Пан Бом вклонився люду, а потім вдячно показав юрбі на Маргарет і сам заплескав в долоні. Бідна квіткарка, вкотре, почервоніла від такої уваги до себе. Якщо у неї зараз запитати — який найщасливіший день в її житті, вона б назвала саме цей день. Вона була дуже вдячна пану Бому. За увагу до себе, за чудо-дерева. Хотілось зробити для нього щось добре.

“Він же не має де жити! — Раптом подумала вона. — Як добре, тобто погано, звісно. Але ж я можу запропонувати пану Бому вільну кімнату в своєму будинку…”

Маргарет підійшла ближче до пана Бома. Та не встигла зі своєю пропозицією — сам бургомістр запросив пана Бома тимчасово оселитися в своїй резиденції, доки тому щось не придумають. Маргарет трохи засмутилась. Але вже нічого не вдієш — звісно у бургомістра пану Бому буде краще.

Ввечорі все місто товпилось на ратушній площі. Чоловіки з жінками, святково вбрані, чинно гуляли навколо газону. Всі милувались гарними деревами. Глави сімейств замучили дітей розповідями про небачені вишні. Бідні діти ковтали слину, уявляючи смакоту, що незабаром виросте на цих деревцях. Але скільки вони не вдивлялись, не те що рубінових ягідок, ще й листя на свіжопосаджених деревцях не було.

 

* * *

 

Вночі ювеліру снилось чудо-дерево на якому ізумрудні кристали поступово перетворювались на рубіни. Сни про вишні бачили, мабуть, усі городяни.

 

* * *

 

Наступного ранку ковбасник, прямуючи звичним шляхом до пекаря, дуже здивувався – в час, коли по місту ходив лише він, почулись ще чиїсь кроки. Зупинишись, вгледівся крізь слабке освітлення. По ранковій вулиці швидким кроком прямувала квіткарка. Дівчина нікого не помічала навкруги і ледве не збила ковбасника з ніг.

— Вибачте, пане ковбасник. — Зніяковіла Маргарет.

— Нічого-нічого, не дуже мені боляче. — Заспокоїв її ковбасник. — Куди це ви, шановна пані, так зрання швидкуєте.

— Ох, пан ковбасник, не питайте. Наснилось, що дерева засохли. Не втерпіла, біжу на площу. Я не переживу такого горя.

— Все буде гаразд. Не хвилюйтесь.

— Сподіваюсь. Дуже сподіваюсь. Але так нервуюсь, що побіжу пересвідчусь. Вибачте.

Ковбасник ще трохи постояв, проводжаючи поглядом дівчину. Він знову не зважився запросити дівчину на побачення. Подумки він обізвав себе «тюхтієм».

За традиційною кавою з круасаном у пекаря тільки й розмов було про пана Бома, та його загадкові чудо-вишні.

— Всі наче з розуму з’їхали. — Дивувася ковбасник. — Тільки й розмов про ці вишні.

— Мушу зізнатись, що я також ніч не спав. — Позіхнув пекар. — Намагався уявити які на смак вишні, які з них робити пиріжки та пироги. Мабуть це буде нечувана смакота.

— Добре хоч мені не доводиться ламати собі голову над цими вишнями. — Відповів другові ковбасник. — Здається ці ягідки пригодні до всього, окрім ковбаси.

Обидва засміялись.

 

* * *

 

З тиждень всі городяни, при першій ліпшій нагоді, навідувались до вишневих дерев. Бідна Маргарет щоранку просиналась ні світ, ні зоря, швидкоруч одягалась. Щоночі їй снився жахливий сон про засохлі дерева. Щоранку бідна квіткарка бігла на площу та довго вдивлялась в дерева. Ковбасник навіть звик завчасно сторонитись від неї — дівчина навколо себе не нічого помічала, коли бігла до ратушної площі.

Цілий тиждень хвилювалось все місто. З задоволенням спостерігали, як пан Бом щовечора приходив до дерев поливати. Цієї важливої справи він не довіряв нікому, навіть квіткарці Маргарет.

— Як вважаєте, пан Бом, прийнялись дерева? – Питали в нього городяни.

— Сподіваюсь. Дуже сподіваюсь.

— Ох, пан Бом. Ми також в надії на це. Розкажіть нам ще про ці вишні.

Пан Бом охоче розповідав. Городяни, з задоволенням, слухали. Хоча нічого нового про ці загадкові, найсмачніші ягоди в світі, більше не дізнавалися. Але, кожного вечора приходили послухати пана Бома знову та знову.

 

* * *

 

На ранок восьмого дня, від появи пана Бома в місті, залунали дзвони. Веселий перелив з храму змусив городян покинути справи, швидкоруч одягнути найкраще вбрання та поспішити на головну площу.

Біля газону стояли пан Бом, квіткарка Маргарет та бургомістр. У квіткарки та пана Бома вигляд був найщасливіших людей на світі. Бургомістр хоч і посміхався, але з усіх сил намагався триматись солідно. Городян на площі ставало дедалі більше. Кожен намагався опинитися якнайближче до трійці з двох чоловіків та дівчини чи принаймні до газону. Натовп вирував, люди вглядались в вишневі дерева, проте жодних змін від учорашнього дня в них не помічали. Всі з нетерпінням чекали добрих новин, адже передзвони з храму лунали на добру звістку.

— Панове та пані! — Нарешті звернувся до містян бургомістр. Він підняв догори одну руку. По цій команді дзвонар перестав бити дзвони. — Слово має пан Бом! Вітаємо!

Бургомістр перший заплескав в долоні, надаючи приклад городянам. Над площею залунали оплески. Хоч бургомістр і надав слово пану Бому, проте він довго не міг мовити й слова – шум оплесків заглушив навіть храмові дзвони. Деякий час пану Бому довелося чекати, доки овації вщухнуть.

Пан Бом вклонився:

— Дякую за таку честь, пане бургомістр. Шановні городяни! Щойно ми з пані Маргарет уважно оглянули дерева і…

Натовп зачаїв дихання. Веселі передзвони хоч і передвіщували добру новину, але пан Бом зробив таку паузу, що всі в напружені зачаїли подих.

— І мушу запевнити вас! Всі страхи позаду! Ми на кожному з них помітили маленькі бруньки! Дерева прижились, панове! Всі троє!

Вся площа аплодувала. Оплески лунали ще гучніше, ніж хвилину тому, коли бургомістр дав слово панові Бому. Хоча і тоді городяни не жаліли своїх долоней. В повітря злетіли капелюхи. Пан Бом, квіткарка Маргарет та бургомістр кланялись юрбі. Щастя в місті було безмежним.

Під наглядом пана Бома городяни обережно підходили до дерев, щоб самим пересвідчитись — на деревах, дійсно, з’явились маленькі, ледь помітні бруньки. Настільки маленьких, що вже за кілька кроків їх вже не було помітно.

Кілька квітів на газоні таки було необачно пошкоджено. Але Маргарет на це майже не звертала уваги – що таке ті квіти? З часом вона їх наново висадить, а от вишневі дерева…

Бургомістр об’явив на вечір цього дня свято. Над площею знову залунали оплески.

 

 

* * *

 

До свята готувалось все місто. З усюди до площі нанесли столи, лави. Хазяйки цілий день не відходили з кухонь, змагаючись одне перед одним в майстерності та щедрості. Ковбасник наробив для свята білих баварських сосисок та краківських ковбасок, з самих глибин свого льоху він, навіть, розщедрився на справжнісіньке полтавське сало. Щоправда його було дуже мало, то ж цей делікатес поставили на срібному підносі біля сім’ї бургомістра, пана Бома та квіткарки Маргарет. Ковбасник особисто різав те сало на тоненькі, що просвічуються смужки. Бо як відомо в розвинутих країнах саме так треба різати сало,  особливо полтавське. А не як в одній зовсім дурній країні кубиками.

Пекар напік кілька пирогів, але вершиною його творчості був здоровенний торт. На білій пірамідці котрого, рясніли рубінові восьмикутні мармеладки. Саме так, чомусь, пекар уявляв собі загадкові вишні.

Маргарет дуже хотіла сісти поруч з паном Бомом, але бургомістр по обидва боки від нього всадив своїх дочок. Бета і Грета були дівчинами на виданні, тож бургомістр завчасно піклувався про добру партію хоч одній з них. Квіткарка ревниво спостерігала, як пан Бом жартує з ними, робить компліменти то одній, то іншій, а іноді й обом разом. Маргарет сподівалась, що хоч вдасться потанцювати з паном Бомом. Але коли заграв оркестр, доньки бургомістра не відходили від нього ні на крок. Ледве закінчувався танок пана Бома з Бетою, як тут же він попадав до рук Грети. І навпаки. Новий городянин протанцював все свято лише з двома доньками бургомістра.

Непомітно для всіх Маргарет втекла з свята. Всю ніч вона не спала. Плакала.

Ковбасник кілька разів збирався з духом запросити квіткарку до танцю. Коли, нарешті, зважився, то ніде не зміг її знайти.

 

* * *

 

Пройшов ще деякий час. Весна, з кожним днем, заливала сонцем місто щедріше та яскравіше. На вишневих деревах з’явилось листя, ще згодом по кілька квіток на кожному. Все місто висипало на площу милуватися ними.

— Дерева ще молоді, — виправдовувався пан Бом, — тому так мало квіток на них. На наступний рік квіток буде так рясно, що не видно буде стовбура.

Всі це чудово розуміли, тому ніхто пану Бому не дорікав. А навпаки, вітали з великою пошаною. Під вечір в нього боліла долоня від рукостискань, та плече, по якому його весь час поплескували, в знак поваги. Сам бургомістр з жінкою та доньками навідались помилуватись на квітки диво-дерева та поздоровити пана Бома з цією видатною подією.

Маленькі квіточки були дійсно гарними. Городяни по кілька разів перерахували їх. Усього було десятеро. На двох деревах по три і на одному чотири. Ніхто не задав питання: кому пощастить покуштувати ягоди. Але всі зрозуміли, що ягідок на всіх не вистачить.

Пан Бом того вечора повертався до дому бургомістра кружним шляхом. Йому не достатньо було пройти кілька кроків від дерев до будинку. Він вирішив трохи поблукати центром, де були найгарніші будинки та найбагатші магазини. Надто гарний був настрій.

Городяни вітали його. Але особливо вічливо поздоровкався перукар. Після тривалих компліментів мандрівнику була зроблена модна зачіска, а обличчя, після гоління, було не обризгане найдорожчим парфумом, а буквально залите ним.

У кравця пану Бому зробили ще більше компліментів. Але, що ще важливіше, зняли мірки для пошиву костюму. І навіть не одного, а кількох на всі випадки життя. Бо «негоже такій поважній людині ходити містом в подорожньому одязі, та ще й в такому бувалому стані».

До будинку бургомістра пан Бом повернувся з парасолькою, глечиком та іншим дріб’язком, не вартим згадування. В животі трохи бурчало від вечері в найкращому ресторані міста, куди його сам пан ресторатор запросив заходити кожного дня. Безкоштовно.

 

 

* * *

 

За традиційним ранковим круасаном з кавою, ковбасник вкотре дивувався збудженню навколо вишневих дерев та пана Бома.

— От скажіть мені, пане пекар, всі тільки те й роблять, що роздивляються ті дерева. А якщо не роздивляються, то тільки й розмов про ці вишні та про пана Бома. Місто наче залихоманило.

— Ой, не кажіть, пане ковбасник. — Відповідав пекар. — Цього вам не поясню аж ніяк. Я сам погано став спати. Спочатку мучився чи зможу придумати рецепти пиріжків, пирогів та булочок під ці диковинні ягоди. А тепер, коли квіток усього десятеро, переживаю чи дістанеться мені хоч одна ягідка на пробу. Адже не скуштувавши, не можливо продумати який саме виріб більше всього пасує під смак цієї вишні. Отож з-за цього ні про що інше не можу думати.

— Мені легше. — Засміявся ковбасник. — В ковбасу ці проклятущі ягоди не додають. Ох буде біда в місті через них та через цього пана Бома!

— Не на кличте лихо, пане ковбасник. То ви з заздрощів, що вишню до ковбаси не використати.

— Сам буду радий, коли помиляюсь, пане пекар… Десять ягідок на все місто…

Трохи помовчали.

— Як в тебе з Маргарет? – Запитав пекар. Цього разу він вирішив не висміювати молодого хлопця, а лише запитати.

— Ніяк. – Потупився ковбасник. Йому не хотілося говорити про болюче. – Вона весь час намагається вертітися біля того пана Бома. На мене навіть не дивиться.

— То может ти так до тих вишень відносишся через це?

Ковбасник трохи помовчав, розумуючи.

— Та ні. Погані передчуття в мене щодо цієї людини.

Ще трохи помовчали. Пекар, відсьорбнувши кави, скрушно помотав головою:

— Десять ягідок на все місто… Біда…

 

 

* * *

 

Пана Бома дуже часто можна було побачити на ратушній площі, коло вишневих дерев. Проте бідній Маргарет довелося докласти величезних зусиль щоб хоч на кілька хвилин залишитись з паном Бомом на одинці. Постійно городяни підходили до нього виказати свою повагу, зазивали до своїх крамниць чи майстерень. Пан Бом, у новому костюмі, поважно обіцяв якось навідатись. Щасливі голови сімейств бігом повертались до своїх дружин та дітей, щоб слово в слово передати їм розмову “з самим паном Бомом”. Далі в їх оселях до самого ранку йшла сімейна нарада, про те як вгодити пану Бому і отримати шанс на хоч одну вишню. Наступного дня голова сімейства знову йшов до площі. Знову стояв в черзі потиснути руку та перемовитись кількома словами. В цей час дружина городянина знаходилась десь неподалік і уважно спостерігали за виразом обличчя пана Бома під час розмови зі своїм чоловіком. І горе було бідолашному, якщо, на думку цієї господині, пан Бом посміхався не так щиро, як чоловікові іншої жінки.

Квіткарка довгий час возилась з газоном, на котрому росли вишні серед її квітів. Вкотре робила непотрібну, дурну роботу, щоб тільки вловити мить перемовитись хоч словом.

Нарешті їй пощастило — черговий городянин висказав свою повагу і щасливий помчав до своєї домівки. Інший ще не встиг підійти.

— Ви б завітали якось до мене, пане Бом. Адже в нас спорідненні душі, обоє рослинами займаємося. – Маргарет не вірила сама собі, що вирішилась заговорити таким чином.

Пан Бом здивовано поглянув на квіткарку:

— Не рівняйте, будь ласка, ваші квіточки з вишнями. Це не аби щось! І видумаєте таке!

Маргарет, з вологими очима, ледве добігла до себе додому. Кинулась прямо в одязі на ліжко і там вже дала волю сльозам.

Наступного ранку ковбасник дуже здивувався, що йому не довелося берегти себе від поспішаючої до вишневих дерев квіткарки.

 

 

* * *

 

На вечір п’ятниці бургомістр запросив до себе на нараду найповажніших городян. До числа звичайної ради міста, окремо, був запрошений пан Бом. Причастувавши всіх доброю вечерею, бургомістр запропонував перейти присутнім до кабінету, поспілкуватись.

— Панове. Питання, заради якого я вас зібрав найважливіше з тих, що нам доводилось вирішувати за останній рік. Я так хвилююсь. Вибачте, я трохи надіп’ю пива, щоб трохи змочити горло та заспокоїтись.

Бургомістр дійсно підняв свій келих з пивом. Махнув ним в сторону присутніх, запрошуючи повторити його дію. Щоправда він, мабуть від хвилювання, випив одразу весь вміст посудини, а не надпив, як мав намір хвилину тому. Задумливо глянувши в опустілий келих, підняв з столу срібний дзвоник.

Тут же в кабінет поспішно влетіла його дружина.

— Люба, — звернувся до неї бургомістр, — якось так трапилось, що в мене закінчилось пиво. А ми ще навіть не почали обговорювати важливе питання.

Дружина бургомістра тут же випорхнула з кабінету, через мить з’явилась з двома глечиками пива в руках. Вона спритно наповнила бокал свого чоловіка та поповнила келихи присутніх. Якось непомітно вона також залишилась в кабінеті.

— Так ось. — Знову почав бургомістр. — Вибачте.

Він знову протягнув руку до келиха. Але на цей раз дійсно зробив лише один ковток. Щоправда досить здоровий.

— Панове! — Знову почав він. — Важливе питання. Найважливіше. На деревах всього десять ягід. Я сам сьогодні, вкотре, перерахував. Десять ягідок. Щоправда ще зелені, але треба продумати завчасно кому дістанеться честь їх скуштувати. Ой, яке складне питання…

Бургомістр висказавшись, полегшено зітхнув. Знову потянувся до келиха і одним ковтком допив залишки пива. Його дружина тут же наповнила його заново. Потім оббігла кімнату та подоливала кожному з присутніх.

В кабінеті панувала тиша. Всі розуміли складність питання. Десять вишеньок на все місто! Городяни можуть пересваритися з-за тих проклятущих ягід.

Мовчали. Ніхто не хотів говорити першим. Бургомістр даремно чекав, що хтось візьме слово, висловить думку, як розділити по справедливості вишні. Всі зробили вигляд, що захопились пивом. Тож дружині бургомістра довелось побігати по кабінету, доливаючи келихи присутнім. Якщо раніше хтось може заперечував від її присутності на нараді, то тепер мав визнати від цього користь.

Бургомістр обвів поглядом членів наради. Всі як і раніше мовчали. Зітхнув, знову потрібно було брати ініціативу в свої руки:

— Яку думку має з цього приводу пан Бом?

Пан Бом полишив келих, піднявся з свого місця, так щоб його добре було видно всім присутнім. Розправив складки на своєму новому костюмі. Деякий час помовчав. Потім рушив з місця й заходився ходити по кабінету. Присутні напружено слідкували за ним. Всі розуміли, що слово пана Бома має найважливіше, якщо не вирішальне значення.

— Панове! Люба пані! — Він галантно вклонився дружині бургомістра.

Та підхопилась з свого місця долила пива в покинутий паном Бомом келих і піднесла йому. Пан Бом вдячно кивнув їй.

— Як новий житель міста та “винуватець” нашої, так би мовити, біди визнаю відповідальність за свою думку.

Він відсьорбнув пиво. Ще трохи помовчав, вдаючи, що роздумує. Присутні, якщо це можливо, ще більше принишкли. Дружина бургомістра вагалась доливати йому ще пиво чи ні —  дуже кортіло вгодити та надто мало він відпив.

— За час мого перебування в місті я встиг ознайомитись з багатьма жителями. Тож зміг зробити деякі висновки. Висновки про людей, смакам котрих я можу цілком довіряти.

Присутні потайки зиркнули один на одного. Дружина бургомістра закусила від хвилювання губу, підбігла до пана Бома і долила йому в бокал пиво по самі вінця. Кілька крапель пива пролилось на стіл та підлогу. Звук цих крапель почули всі — така була тиша.

— В першу чергу, — нарешті продовжив пан Бом, — це пан бургомістр.

Бургомістр вдячно вклонився пану Бому. Пан Бом йому велично кивнув у відповідь. Дружина бургомістра надто шумно видохнула. Всі повернулись на неї. Бідолаха почервоніла. Глечик, з залишками пива, ледве не випав з рук.

— Також я довіряю смаку панові ресторатору, панові ювеліру та пану фінансисту. Ці люди мають вишуканий смак і я наполягаю на їх кандидатурах.

Ресторатор, ювелір та фінансист ледь стримували свою радість. Інші присутні помітно занепокоїлись. Лише ковбасник, який незважаючи на молодість, також був присутній на нараді, як представник цеху майстрів, байдуже спостерігав за подіями в кімнаті наради. Деякий час він чекав продовження від пана Бома, не дочекавшись мовив:

— Чому ресторатор зрозуміло. Цілком згоден. Але ювелір та фінансист, при всій моїй повазі… Як щодо пані Маргарет, квіткарки, пане Бом? Вона садила ці дерева і вишні таки прийнялись.

— Квіткарка-квіткарка! — Розлютився пан Бом. — Ці дерева я привіз в гарному стані. Будь хто ткнув би їх в землю і вони прижилися. Мені від цієї дівчини зараз не користь, а шкода. Щоб доглядати дерева весь час доводиться дивитися під ноги, щоб не дай Боже, не наступити на ці проклятущі квіти!

Присутні шоковано дивились одне на одного та на пана Бома. Лише пан бургомістр з жінкою були задоволені ставленням до квіткарки. Обидва мали надію щодо шлюбу пана Бома з однією своїх доньок. І обидва ревниво вбачали в квіткарці конкурентку.

— Зрозуміло. – Ззовні спокійно мовив ковбасник, хоч був дуже обурений відношенням пана Бома до Маргарет. — Невже фінансист та ювелір мають кращий смак щодо ягід, ніж пан пекар. Зараз він спокою не має, вигадуючи рецепти пирогів, пиріжків та булочок під ці вишні. Що йому зараз не вистачає так напевне знати смак цієї ягоди.

— То мені байдуже. — Відрубав пан Бом. — Я назвав кандидатури, на котрих наполягаю. І ніяких квіткарок. По решті вирішуйте самі.

Тиша, яка панувала до цього в кімнаті, розірвалась. Кожен з присутніх доводив іншим вишуканість свого смаку, відстоював свою кандидатуру. Безлад посилювало метушня дружина бургомістра, котра бігала між присутніми доливаючи пиво в келихи. Вона напередодні вчинила скандал своєму чоловікові, щоб той “вибив” чотири вишеньки для своєї родини. Але тепер і вона була рада хоч одній вишні на чотирьох членів свого сімейства.

— Панове! — У бургомістра раптом пропав голос. Тому він не крикнув, а захрипів. — Панове! Послухайте мою думку!

Всі, хоч і не відразу, затихли.

— По перше я повинен запитати у пана Бома, чи претендує він на якусь частку з цих десяти вишень. Адже це він привіз нам ці дерева.

— Ні, пан бургомістр. Мені знайомий смак цих ягід. Тому я хочу, щоб як  найбільше городян посмакували ними. Але натомість наполягаю на своїх кандидатурах.

Члени наради схвально загомоніли.

— Що ж. — Продовжив бургомістр. — Це благородно з вашої сторони. Ми поважаємо вашу думку й приймаємо її. Тихо!

Бургомістр стукнув дерев’яним молоточком по столу. Пиво, з його келиха, пролилось пінною плямою.

— Також вважаю необхідним виділити одну вишню пану пекарю. Пан ковбасник зробив слушну пропозицію. Він дійсно має скласти своє враження про смак для того, щоб згодом нас всіх потішити своїми рецептами.

Присутні одностайно, хоч і не дуже охоче, погодились. Майстерність пекаря всім була відома і заслуговувала на повагу.

— Ще одну ягоду пропоную віддати пану газетяру. Хто як не він зможе описати городянам смак вишні.

Цю кандидатуру також прийняли одноголосно. Краще газетяра дійсно ніхто не розповість городянам свої враження від диво-ягід.

— Скільки вже вишень розподілено? П’ять? — Перепитав бургомістр.

— Шість! — Підрахувала жінка бургомістра. — Бургомістр, ресторатор, фінансист, ювелір, газетяр та пекар.

— Дякую, люба. Отже залишилось всього чотири! Господи! Чотири на все місто!

Суперечки щодо цих чотирьох жаданих вишень продовжувались до ранку. Дружина бургомістра втомилась всім підливати пиво, тому просто принесла ще кілька повних глечиків до кімнати. А сама побігла до доньок розповісти новини.

Бета і Грета не лягали спати, бо надто хвилювались.

— Дівчатка. Нам таки перепаде одна вишня на всіх. Про те щоб кожній по одній не може бути й мови. Клята демократія.

— Вона ж маленька! Як ми її розділимо! — Похнюпились доньки. — Ти мала добру розмову з татком? Чому не по одній кожному з нас?

— Ви мене знаєте. Я впливаю на всі важливі рішення. Тим більше я сама була присутня на нараді. Нічого не вдієш. Це я вам кажу. До того ж незабаром вибори. Треба бути обережним.

Бета жбурнула подушку в сестру. Грета відповіла ляпасом.

— Заспокойтесь! — Мати ледве розборонила дівчат. — В мене є ще одна гарна новина!

Сестри перестали чіпати одне одну.

— Яка новина, матусю?

— Пан Бом дуже негарно відізвався про цю кляту квіткарку Маргарет. Тож наша конкурентка відпадає. Ми одружемо пана Бома на котрій з вас!

— Ура! — Заплескала в долоні Бета. — Я виходжу заміж!

— Він буде мій! — Вигукнула Грета і щосили вдарила сестру по щоці.

 

 

* * *

 

До ранку в будинку бургомістра не спали в двох кімнатах.

В кімнаті сестер мати ніяк не могла заспокоїти дівчат. Обидві, незважаючи на всі зусилля матері, спромоглись роздряпати одне одному обличчя. Матері також попало під гарячу руку однієї з доньок — пасмо її волосся, разом з пір’ям від подушок, носилось під стелею.

В кімнаті наради до бійки не дійшло, але суперечки були не менш жаркі. Врешті решт, під самісінький ранок, вирішили тягнути жереб серед присутніх членів ради міста. Звісно крім тих, що вже отримали право на свою вишню. Папірці з позначками розмішали в якомусь посуді і присутні тягнули своє щастя.

Ковбасник дуже здивувався, коли доля усміхнулась йому. Серед присутніх лише йому єдиному ці вишні були байдужі. Інші ж несамовито раділи, якщо щасливий жереб потрапляв їм до рук чи хапалися за серце або стискували кулаки, якщо доля не посміхалася.

Ледве покінчивши з жеребкуванням, ковбасник щодуху побіг до пекаря. Громадська діяльність не повинна заважати традиції ранкової кави та роботі. Тим паче, коли є важливі новини.

Пекар ледве його дочекався.

— Доброго ранку, пане ковбасник. Я так нервувався, що здається трохи раніше вийняв з пічки ваш круасан. Вибачте, якщо не такий як вам до вподоби.

— Круасан неперевершений. — Заспокоїв його ковбасник, хоча ще навіть не скуштував його. — В мене для вас гарна новина.

Ковбасник наспіх сьорбнув кави, на хвилину змовк, щоб пережувати круасан, хоч він дійсно був трохи глевкий. Але змусив себе доїсти, щоб не засмучувати друга. Пекар мовчки чекав.

— Одноголосним рішенням ради одна вишня дістанеться вам.

— Яке щастя! — Зрадів пекар. — Нарешті я зможу не навмання працювати над рецептами!

На радощах він підкинув вгору свій білий капелюх, та кинувся обніматися з ковбасником.

— Сьогодні хоч висплюсь, бо так нервувався. Страшне діло — десять вишень на все місто. Горе.

— Знаючи вас, пане пекарю, тепер ви ще менше будете спати.

— Мабуть що так. — Засміявся пекар. — Така відповідальність. Тепер тільки й буду думати про ці кляті рецепти з вишнями. Ох, горе! Лише десять! Десять ягідок на все місто! Кому ж дістались інші? Розкажіть мені.

Ковбасник переповів йому події на нараді. Пекар уважно вислухав. Зрадів за вдачу друга, насупився коли почув за пана Бома та квіткарку Маргарет.

— Здається ви були праві щодо нього. Непроста він штучка. З квіткаркою Маргарет зовсім несправедливо.

— Згоден з вами, пане пекарю. Тому я свою вишню презентую дівчині. Вона більше заслуговує, на це сумнівне щастя, ніж я.

— Це дуже благородно з вашого боку.

 

 

* * *

 

Вперше в житті ковбасник запізнився на зустріч з фермером.

 

 

* * *

 

Місто хвилювалось. В газеті опублікували рішення ради. Всі розуміли, що десять вишень на всіх не вистачить, але кожен сподівався побачити в списку себе. Крім того, для всіх було несподіванкою, що в цьому списку не значилось ім’я квіткарки Маргарет.

Ковбасник того дня хотів завітати до квіткарки. Ще ніколи він не приходив до Маргарет в гості, ні разу не був у неї в будинку. Їх зустрічі були завжди випадковими, чи випадковими в лапках – бо він, при першій ліпшій нагоді намагався опинитися, де поралась з рослинами квіткарка. Хлопцю довелося довго себе «вмовляти» на такий крок. Надто він в присутності цієї дівчини ставав сором’язливим і, що найгірше, незграбним. Він, навіть, прийшов до її двору. Майже прийшов. Трохи потупцювався поруч з будинком. Не вирішився, поспішив геть, доки його ніхто не помітив.

Зустрітися вдалося «випадково», після роботи. Квіткарка звідкись поверталась. Трохи ніяковіючи, ковбасник протягнув дівчині свій жереб з намальованою вишнею. Художник не мав уявлення про цю ягоду, тож намалював її в вигляді гранованого рубіну.

З цієї зустрічі ковбасник остаточно зрозумів, що зовсім не розуміється на жінках. Замість того, щоб вхопитися за жереб, стрибати, танцювати (чи що там ще може робити людина від радості) дівчина розридалась і втекла геть.

 

 

* * *

 

Тим часом вишні на деревах почали червоніти. Городяни ходили до чудо-дерев сім’ями в надії дочекатись, коли вишні стануть обіцяного рубінового кольору. Вчителька малювання водила класи на ратушну площу, щоб діти змогли намалювати вишневі дерева, чи вишні з натури. Місцевий драматург ходив коло газону, морщив лоба, щось бубнів собі незрозуміле іншим та весь час натикався на городян. Іноді він повертався до вишневих дерев, ретельно вглядувався в ягідки, а потім знову починав щось бубніти та ходити, мов сліпий колами по ратушній площі. Городяни не ображались – що вдіяти, якщо це творча людина. На все місто був лише один такий дивак, тож вважалося, що творчі вони всі такі. Треба лише стерегтись, щоб на тебе часом не налетіли, а так від цих творчих ніякої шкоди.

Непомітно вишневі дерева стали гордістю та навіть неофіційним символом міста. Заїджим мандрівникам вишневі дерева показували з гордістю, наче в місті не було нічого іншого цікавого. Вчитель співу місцевої школи написав пісню про вишню. Ця пісня лунала повсюди. Її співали дітлахи в школі, вона лунала з вікон будинків. І ще цю пісню про вишні співали коло самих вишень, начб вони від цього могли рости краще.

Щоб прогулятись біля вишень, городянки годинами крутилися біля дзеркала, вибираючи найкраще вбрання. Чоловіки бісилися, але, коли прогулювались навколо вишневих дерев під руку з дружиною, ревниво спостерігали за вбранням інших жінок. Горе якщо «моя» виглядає менш ефектно, ніж «чужа». Наступного ранку чоловік тяг дружину до кравця чи магазину. Бюджет багатьох сімей схуд в намірі жінок одягнутися краще від сусідки чи знайомої.

Все місто жило трьома деревами та десятьма ягідками.

 

 

 

* * *

 

 

Нарешті настав день, коли вишні визріли. Вони дійсно радували око своїм кольором — червоне на зеленому виглядало гарно. Пан Бом цілий день ходив навколо газону з деревами. В новому костюмі, краватці. Замість чобіт, що розлазились, в яких він приїхав до міста, на ньому були елегантні лаковані туфлі. Виглядав новий житель міста дуже поважно. Городяни підходили висказати своє захоплення побаченою красою. Пан Бом поблажливо кивав головою у відповідь, іноді вічливо дозволяв собі усміхнутись кутиками губ. Відповідати на захоплені вигуки вважав зайвим – адже кожен бачив вишні перед собою. Лише раз він відкрив рота, щоб поправити городянку, яка захоплено вигукнула: “які дрібненькі ягідки”.

— Дорогоцінність не буває великою, панночко. Підбирайте висловлювання, коли мовите про вишні.

Городянка довго вибачалась перед паном Бомом та вишнями. Свідки розмови дивились на неї з осудом.

 

 

* * *

 

 

Бургомістр надіслав щасливчикам, котрим дісталося право на вишню та пану Бому листи. Хоча пан Бом і досі жив почесним гостем в бургомістровій резиденціїї, але голова міста вважав, що на таку урочисту подію необхідно запрошувати велично, а ніяк інакше. Секретар бургомістра трохи здивувався, коли йому довелося нести лист панові Бому з кабінету начальника до сусідньої кімнати, але свою роботу виконав – запрошення було церемоніально вручене почесному гостю.

В листах-запрошеннях бургомістр пропонував зустрітися коло вишневих дерев за годину до світанку. Кожен мав подбати про посуд для збереження своєї ягоди. На думку голови міста, було б не дуже делікатно при всіх городянах зривати вишні. Зайвий раз дратувати люд бургомістрові не хотілось.

Ковбаснику цей лист не сподобався. “Наче злодії від людей ховаємося”.

 

 

* * *

 

Після роботи ввечором він, зібравшись з духом, завітав до квіткарки Маргарет.

— Вітаю вас, пані квіткарко.

— Доброго вечора, пане ковбасник. Який несподіваний гість. Заходьте будь ласка.

— Вибачте, я лише на хвилинку.

Хлопець топтався на місті, не знаючи як почати розмову. В пам’яті ще свіжим була згадка про реакцію дівчини на щасливий жереб.

— Зайдіть, якщо ваша ласка, до мене в крамницю завтра з ранку. Ваша вишня чекатиме на вас.

— Пане ковбаснику, невже вам самому не хочеться її зкуштувати?

— Трохи таки хочеться, але не так що аж свербить. Все ж вважаю, що ви більше заслуговуєте. Тому кожний з нас отримає своє.

— Я вишню, а що ви? — Запитала Маргарет.

— Справедливість. – Ковбасник лише вимовивши це слово зрозумів, що дійсно віддати вишню людині, що саджала ці дерева буде правильно, справедливо. Ніяк інакше.

— Не розумію вас. Та все одно я не прийду.

— Не прийдете? Чому?

Ковбасник дивився дівчині в очі, але крім суму в них не було нічого. Він не розумів чому.

— Мені здається, що від тих вишень не буде нашому місті радості. Мені так напевно. —      Дівчина вагалась щодо вишні. Їй дуже кортіло зкуштувати її, але ніяк не могла забути образливі слова пана Бома. Тож її рішення визріло остаточно.

— Що трапилось, Маргарет?

— Нічого такого, пане ковбасник. Будь ласка, не питайте мене.

Ковбасник повертався додому в поганому настрої.

 

 

* * *

 

 

Всі, крім ковбасника та пекаря прийшли до вишневих дерев раніше назначеного часу. Щасливчики нетерпляче тупцювались біля газону, поглядаючи то на годинник ратушної вежі, то на пана Бома та бургомістра. Сам пан Бом в новому костюмі виглядав особливо поважним. В світлі ліхтарів, що майже  кожен з присутніх тримав в руках, одяг пана Бома елегантно виблискував. Хоча не лише він виглядав урочисто – кожен з гостей одягнувся в наліпше.

Ювелір урочисто вручив пану Бому позолочені ножиці в спеціально зробленому футлярі.

— Інші недостойні подібної честі зрізати вишні.

— Дякую, пане ювелір. Я одразу в вас побачив людину надзвичайно високого смаку. – Пан Бом, ніби ненароком, підкинув в долоні подарунок, чи може справді золоті? На його жаль таки виявились позолоченими. Трохи зітхнув тяжко про себе, але виду не подав. Навпаки, вдячно, з усмішкою вклонився панові ювеліру. Той вклонився у відповідь.

— Всі зібрались? — Запитав бургомістр.

Він прийшов разом з дружиною. Обидва тримали в руках запалені ліхтарі.

— Немає ще пекаря та ковбасника. Але ще є час, ми всі прийшли занадто рано.

— Це просто неповага до всіх нас та до вишень. — Пробурчав невдоволено пан Бом. – Чому всі ми, поважні люди, прийшли раніше назначеного терміну, а вони ні?

— Не хвилюйтесь! Ось вони вже йдуть.

Слово “йдуть” стосувалось лише ковбасника. Пекар біг до площі щодуху. Обігнавши ковбасника він, не збавляючи швидкості, привітав товариша і побіг далі. Всі, крім пана Бома, посміхнулись. Кумедно було бачити таким поважного пекаря.

— Доброго ранку, панове. Вибачте, будь ласка, якщо я спізнився. —  Пекар ледве переводив подих. — Але в мене в печах тісто. Самі розумієте, неможливо покинути надовго. Якщо ваша ласка, видайте мені вишеньку і я побіжу назад. Бо якщо згорить, то буде горе!

— Ви, пане пекарю, хочете зіпсувати урочистість цієї події. — Нагримав на нього пан Бом.

— Ні в якому разі. — Виправдовувався пекар. — Але в мене печі! Їх не можна покидати надовго!

— Печі, печі. — Перекривив його пан Бом. — Не треба було вас включати в список. Ще невідомо, чи зможете ви гідно оцінити вишню?

Пекар розгублено замовк. Слова пана Бома образили його. Ковбасник, що тільки що підійшов стиснув кулака. Напружену ситуацію трохи розрядив бургомістр.

— Не гнівайтесь на пана пекаря, пане Бом. Ми всі його поважаємо і знаємо, що його праця має деякі особливості.

Пан Бом сердито засопів:

— Де ваш посуд пан пекарю?

Пекар протягнув йому глиняну чашку для кави. Пан Бом з огидою взяв чашку до рук, показав її присутнім. Зітхнув.

— Що у вас більш гідной чашки не знайшлось? Он гляньте який гарний посуд у пана бургомістра та пана ювеліра.

Присутні занепокоєно оглянули свої чашки. Полегшено видохнули. Лише у пекаря та ковбасника були найпростіші. Інші принесли з дому найкращий посуд. Пекар вже вдруге закусив губу від образи.

Пан Бом недбало зрізав йому одну вишню. Чашку тримав так, що вона сама впала до неї.

— Тримайте. Біжіть до своїх печей, тільки не згубіть по дорозі. Пе-е-е-кар.

Слово «пекар» пан Бом вимовив з протяжним «е», наче глузуючи з професії отримувача вишні. Новий почесний громодянин міста вже відвернувся від пекаря до бургомістра, а ображений пекар ще якусь мить стояв оціпенілий. Потім глянув на ковбасника, розвернувся та мовчки поспішив до своєї пекарні. Ковбасник занепокоєно дивився йому вслід.

Тим часом пан Бом з пошаною взяв у бургомістра його чашку. Довго ходив серед дерев. На квіти під ногами він не звертав жодної уваги.

— Підсвітіть мені, будь ласка.

Присутні підняли свої ліхтарі якнайвище. Пан Бом придирливо оглядав ягоди. Бургомістр з жінкою слідкували за ним, підсвічуючи ліхтарями.

— Ось. На вигляд це найкраща. — Нарешті мовив пан Бом. — Підсвітіть, будь ласка, з цієї сторони.

Вишня разом з листком була з великою почестю зрізана позолоченими ножицями. Дорогоцінна ягідка впала до чашки бургомістра.

— Дякуємо, пан Бом.

Дружина бургомістра міцно тримала чашку, а бургомістр продовжував підсвічувати за паном Бомом, коли той вибирав вишні іншим.

— Дякую, пан Бом. — Тільки й чулось від щасливчиків. — Дякую, пан Бом. Таке щастя, що ви зупинилися в нашому місті!

Пану ковбаснику вишня дісталась останньому. Він єдиний, що нічого не мовив, навіть не кивнув на подяку. Це образило пана Бома, він сердито глянув на майстра, але нічого не сказав. Ця невдячність  «якогось там» трохи зіпсувала настрій. Натомість сховані позолочені ножиці ювеліра до внутрішньої кишені костюма трохи виправили настрій, поліпшили його. Попросити футляр, що залишився у ювеліра пан Бом не наважився.

Бургомістр та його дружина погасили ліхтарі. Всі поквапливо розійшлись по домівках. На прощання ніхто більше не зронив і слова. Відчуття наче вони крадії, виникло не тільки в ковбасника.

 

 

* * *

 

Ковбасник поспішив до своєї лавки. Завдяки швидкому кроку, майже бігу, він не запізнився до приїзду фермера. Але на цей раз не було ніяких жартів про якість м’яса. Фермер дуже здивувався, та відчувши неладне, поспішив залишити ковбасника одного якнайшвидше.

Ковбасник, впоравшись з привезеними продуктами, не заступив до звичної роботи. Трохи поміркувавши, зачинив свою ковбасню і з кухлем, на дні якого теліпалась дорогоцінна вишня, рушив до свого друга. Перед самими дверями пекарні він ледве спромігся як найвеселіше посміхнутись.

— Доброго ранку, ще раз, пане пекарю.

— Якщо він добрий, пане ковбасник. Вибачте, я ще не встиг спекти ваш круасан. Присядьте, зробіть поки що каву собі й мені.

Пекар метушився коло своєї печі. Ковбасник підійшов до столу. Одразу помітив на ньому кухоль з вишнею. Поставив свій поруч. Заходився готувати каву.

— Ви, я бачу, не поспішаєте скуштувати вишню…

Пекар деякий час мовчки возився з своєю роботою. Лише коли вийняв з печі паруючий круасан, та поклав його на стіл біля друга, мовив:

— Хай їй герць, тій вишні.

— Що ж так?

— Нема сенсу. Скуштую її, придумаю рецепти. А де брати вишень для тих рецептів? Скажи мені, друже! Тож не хочу собі більше над цією бідою ламати голову.

Помовчали. Обидва робили вигляд, що смакують каву. Ковбасник мужньо з’їв свій круасан. За все життя він не пам’ятав, щоб пекар зробив щось таким глевким та несмачним. Нещодавно, був випадок, але зараз круасан був ще гіршим. Тому він управився з цим витвором якнайшвидше, щоб пекар не помітив брак своєї роботи і ще більше не засмутився.

— А ви, пане ковбасник, чому прийшли до мене зі своєю вишнею?

— Мені не свербіло щодо неї, як іншим. Тож до цього сумнівного щастя відношусь спокійно. З іншого боку, завдяки цій ягоді, зможу хоч трохи допомогти матінці Справедливості.

— Тобто? Не розумію вас.

— Віднесу цю вишню квіткарці Маргарет.

— Ось як… — Пекар кивнув головою. — Згоден, вона більше за інших заслуговує на вишню.

— До того ж бідна дівчина, здається закохалась в цього пана Бома.

— Ой горе. — Зажурився пекар. — А він до неї оттак…

— Він не той, яким хоче здатися. Ох, матимемо з ним клопіт.

Помовчали. Кава давно була допита, тож ковбасник зібрався йти.

— Пане ковбаснику! — Зупинив його пекар. — Нехай тій дівчині дістанеться в двічі більше щастя. Віддайте їй і мою вишню.

Ковбасник зупинився:

— Ви впевнені?

— Так. Я навіть не хочу більше бачити цієї проклятущої ягоди. До того ж… — Пекар трохи помовчав. – Якщо Справедливості буде в двічі більше, то це в двічі краще…

З цими словами пекар підійшов до столу, взяв свою чашку з вишнею. Зробив кроки до ковбасника.

— Віддайте їй. Не кажіть від кого. — З цими словами пекар перекинув вишню з своєї чашки до кухля ковбасника. Мовчки поставив порожню чашку на стіл, підійшов до печі та став зосереджено біля неї возитись.

Ковбасник деякий час спостерігав за ним, але пекар більше не сказав ні слова. Він навіть жодного разу не глянув в бік товариша. Ковбасникові дуже хотілось обійняти друга, мовити йому заспокійливе, але не знайшов таких слів. Тому мовчки вийшов.

Біля будинку квіткарки ковбасник вдруге за ранок намагався зімітувати гарний настрій. Сховавши кухоль з двома дорогоцінними вишнями до кишені, обережно постукав в двері.

— Хвилинку. — Почулось з-за дверей.

Дівчина навіть не питала “хто там”. Навіщо? В місті навіть не було поліції, настільки городяни звикли, що серед них жили лише добропорядні мешканці.

— Доброго ранку, пане ковбасник. — Маргарет відчинила двері і щиро зраділа. — Який несподіваний візит зрання. Не чекала, хоч ми мали з Вами вчора розмову. Але дуже вам рада. Заходьте, будь ласка.

— Я на хвилинку, вибачте мене, що так рано.

— Заходьте, будь ласка, прошу вас. Я знаю що ви в такий час дуже зайняті, але прошу вас. Мені так зараз радісно побачити в себе хорошу людину.

Ковбасник нарешті, вперше за ранок, дійсно щиро всміхнувся. Хоча й дуже поспішав до своїх справ, та не мав сил відмовити дівчині. Квіткарка зраділа його згоді, гостинно заходилась коло плити.

— Вам чаю чи кави, пане ковбасник?

— Я на хвилинку, дівчинка, не турбуйся. Тільки що пив каву з пекарем.

— Пане ковбасник!

— Чаю.

Ковбасник катастрофічно не встигав зі своєю вранішньою роботою, але змусив себе забути про неї. Тому зручно всівся на стілець і звідти спостерігав як порається дівчина. Рукою обережно перевірив кишеню — чи не перевернувся кухоль з вишнями.

Нарешті чай був заварений та розлитий по чашкам. Маргарет присіла на стілець напроти ковбасника. Деякий час мовчки смакували.

— Ви як? — Запитав, нарешті, ковбасник. Йому здалося, що настрій у дівчини став трохи кращим ніж учора.

— Добре. — Криво всміхнулась квіткарка. — Чому питаєте?

Замість відповіді ковбасник дістав з кишені кухоль з дорогоцінними ягідками. Долонею він прикрив їх від Маргарет.

— Що ж ви не сказали, що ходите в гості зі своєю чашкою. — Засміялась квіткарка. — Я б вам в ній зробила чай.

— В мене дарунок для Вас.

— Дарунок? — Здивовано перепитала дівчина. Потім згадала. – Невже?…

— Так від мене та людини, що прохала не казати її ім’я.

З цими словами ковбасник зняв долоню з чашки та посунув її до Маргарет.

— Вишні! Аж дві! — Захоплено вигукнула дівчина. — Але ж я вам казала…

— Так.  Пам’ятаю, не треба повторювати. Ви як ніхто інший заслуговуєте на них.

“Це від нього! — Замріялась Маргарет. — Він таки кохає мене!”

— Несподівано. Навіть мріяти не могла. Такий цінний дарунок. Але ні, не можу. Ні! — Маргарет зачаровано дивилась на вишні в кухлі. Покрутила в руці посуд, так щоб ранкове сонячне проміння попало всередину. Вишні немов спалахнули зсередини вогниками.

— Пані! Дві людини будуть дуже задоволені, коли ви їх візьмете. І навпаки, в мене на душі буде зле, якщо відмовите. Беріть їх.

— Вони справді дуже гарні.

— Так. Хай вам щастить, дівчинко. Я маю йти.

Маргарет тільки й змогла що кивнути йому вдячно. Погляд її не міг відірватись від блиску дорогоцінних ягідок на дні кухля.

“Він кохає мене. Друга вишня від нього!”

Але потім Маргарет згадала, що пан Бом відмовився від своєї вишні. В нього не було її і він не міг подарувати ягідку Маргарет. Тим більш він не став би присилати вишню разом з вишнею ковбасника. «Тільки що пив каву з пекарем» — Маргарет згадала слова ковбасника. Чомусь пекар відмовився куштувати свою ягідку, чомусь саме він її передав для неї.

Настрій у бідної дівчини зіпсувався. Вона відсунула від себе кухоль. Намагалася навіть не дивитися в його сторону. Хотілося жбурнути тим кухлем з вишнями об стіну. Вона навіть підійшла до столу зробити задумане. Взяла посуд до рук, вишукуючи поглядом вільне від шаф та полиць місце на кухні.

За вікном почувся дитячий гомін. Маргарет відійшла від столу, виглянула в вікно. Двоє дітей, хлопчик та дівчинка прямували до школи. Маргарет затиснула кухоль з дорогоцінними вишнями і хутко вискочила на вулицю.

— Малеча, а підійдіть до мене! В мене для вас подарунок.

Дітей двічі кликати не довелось.

— Візьміть, будь ласка. _ Маргарет не протягувала дітям кухоль, вона намагалась тримати його як най далі від себе.

Дітлахи не могли повірити своєму щастю. Недовірливо дивились на Маргарет і зачаровано на вишні. Квіткарці довелось мало не силоміць взяти дитячі долоні та обережно викотити на кожну з них по вишенці. Дітлахи ще розгублено стояли з дорогоцінним дарунком в долонях, а Маргарет щодуху вбігла назад до будинку. Менше всього вона хотіла розревітись при дітях.

 

 

* * *

 

 

Вранішня газета вийшла лише пообіді. Городяни ледве дочекались її появи. При першій можливості виглядували на вулицю, сподіваючись побачити хлопчаків-розповсюджувачів та замучили запитаннями кіоскерку. Та хитала головою — сама з нетерпінням чекала на свіжу пресу. Всі знали, що вишні були зібрані, тепер сподівались прочитати опис смаку від щасливчиків.

Нарешті газета з’явилась у продажу. Газетяр подвоїв сьогоднішній тираж, але й його не вистачило. Тож довелось додруковувати ще деяку кількість примірників. Вони тут же розпродувались на порозі видавництва. Друкарська фарба ще не зовсім висохла, то ж у читачів на кінчиках пальців залишався чорний слід. Всім хотілось прочитати враження від дегустації вишні. Кіоскерка навіть збиралась цей примірник газети зберігати до кінця життя і можливо передати нащадкам у спадок.

Сподівання городян від чекання, газетяр не підвів. Ціла передовиця була присвячена вишні.

“Важко описати неземне задоволення від цієї надзвичайно смачної ягоди,” писалось зокрема в газеті. Причому слово “вишня” писалось з великої літери. “Ледве прокушувалась найніжніша шкірка в світі, як Вишня тут же дарувала свій сік, який солодким, з легкою кислинкою, смаком розтікався в роті. Найніжніша м’якоть сама починала танути, посилюючи з кожною миттю насолоду від вживання. Гамма відчуттів просто неперевершена.”

Далі в передовиці висловлювалась подяка пану Бому за такий королівський дарунок місту. Наприкінці були намальовані дві вишеньки з маленьким листочком. Та дві пропозиції. Одна зробити зображення вишень гербом міста. Друга дати улюбленому місту нову назву — Вишневе місто.

Уривки з передовиці розібрали на цитати. Городяни, начитавшись газети, переповідали улюблені місця один одному. В школі відмінили останні заняття, бо вчителі не могли спокійно викладати, а учні зосередитись. Всі думки у них були лише про вишню. Вчителька літератури дала дітлахам домашнє завдання — написати твір про вишню і її значення в житті міста та в світовій літературі. Причому попередила, якщо слово “Вишня” буде написана з маленької, то це буде вважатися страшною помилкою. Краще такий твір їй до очей не показувати, а одразу бігти за батьками. Вчитель історії хотів провести урок про визначну роль вишні в історії, але чомусь в останню мить відмовився від свого наміру. Вчителька математики переробила всі задачі на дії з вишнями. Засвоюванність арифметичних навичок різко зросла.

Натомість були проведенні загальні збори школи на якому хлопчик та дівчинка з трибуни кілька разів переповіли історію, як їм подарувала дві вишні квіткарка. Які вони на смак, на дотик. На підверження своїх слів вони показали всім кісточки від вишень. Бажаючі роздивитись ті кісточки ледь не задавили малюків. Тож директрисі довелось вчасно втрутитись. Була організована черга, яка дуже довго проходила повз легенд школи (іменно так назвала щасливчиків директриса). Дітки тримали свої кісточки на долонях. Деякі з школярів навіть наважувались потримати їх в руках. Директриса при цьому дуже нервувалась, щоразу вона затамовувала подих і видихала полегшено лише тоді, коли кісточка ціла і неушкоджена поверталась в дитячу долоню. Вчитель фізкультури накапав їй валер’яни. Але це не допомогло — з серцевою кризою директорку забрала карета швидкої допомоги. Трохи згодом карета швидкої приїздила до школи ще раз по вчителя біології. Коли його везли до лікарні він все поривався заспокоїти лікарів:

— Мені тепер не страшно померти! Я бачив неперевершенність матінки-природи! Найдосконаліший витвір в світі!

Лікарі у відповідь мовчки кивали головою. В них сьогодні було дуже багато роботи.

 

 

* * *

 

У бургомістра настрій був зіпсований. Єдину вишню більше роздавили ножем, ніж розрізали. З того що з неї зробили, ніхто в сім’ї не зміг достатньо зкуштувати та зробити якісь самостійні висновки. Тож про «свої враження» від дегустації бургомістр прочитав з передовиці газети. «Ледве прокушувалась найніжніша шкірка в світі» — прочитав ще раз. Його вишня була розчавлена ножем в намаганні розрізати на чотири частини.

Дружина хоч була присутня на нараді з приводу розподілу вишень і сама бачила, що неможливо було виділити собі ще хоч одну, закатила йому істерику. Ніби він зовсім не дбає про свою сім’ю. Доньки в обидва голоси вили, що хочуть заміж за пана Бома. Зупинити їх сварку вдалося лише після того, як обидві повиривали одне одній по жмені волосся з голови одна одної. Довелось піти на додаткові витрати — запрошувати перукаря хоч якось виправити їм зачіски.

Перукар, як назло, намагався випитати у бургомістра його враження від дегустації вишні. “Чи така вона добра, пане бургомістр, як пишуть в газеті чи ще краща?”. Бургомістр щось пробурчав та втік до свого кабінету.

Шум на площі посилив головний біль бургомістра. Він виглянув у вікно. Майже вся площа була заповнена городянами. У багатьох в руках була сьогоднішня газета. Кілька плакатів з намальованою парою вишень з маленьким листочком майоріли над головами. Люди щось викрикували в сторону резиденції бургомістра.

Бургомістр деяких час з подивом розглядав натовп, якого на площі з кожною хвилиною ставало все більше.

Деякий час вагався, але вийшов на балкон. Його побачили, гамір трохи затих.

— Що ви хочете? Чому зібрались? – Бургомістр намагався, щоб його голос лунав як найпривітливіше..

— Вишень! Вишень! Вишень!

— Але ж нові будуть лише через рік.

— Все одно їх всім не вистачить! Робіть щось, щоб вистачило всім! Інакше навіщо ви нам як бургомістр потрібні?

Бургомістр зблід. Його місто сходило з розуму від цих клятих вишень. Він трохи прокашлявся, щоб мати змогу крикнути голосніше:

— Позовіть членів ради міста на надзвичайне зібрання. Негайно! Запевняю вас, що буде зроблено все можливе.

Бургомістр покинув балкон, ретельно закрив за собою двері. Від шуму ззовні голова просто розколювалась. Без сил впав в своє крісло, кволо подзвонив в дзвоник. Довго ніхто не з’являвся. Він хотів вже подзвонити вдруге, але нарешті до кабінету заглянула сердита дружина.

— Що надумав щось для сім’ї зробити? Нарешті хоч раз в житті дочекалась.

Бургомістр закотив очі до стелі:

— Замовкни, дурепо. Без тебе голова розколюється. Зараз прийдуть члени ради. Закупи свіжого пива в достатній кількості.

— Хай твоя рада сама собі пиво купить. Я маю займатися справами сім’ї, раз мені такий безпутній чоловік дістався. Казала мені мама. Та я, дурепа така, не послухалась.

Дружина вибігла сильно гримнувши дверима. Бургомістр скривився від болю в голові. “Яке було гарне та спокійне місто, доки не з’явився пан Бом з цими клятими вишнями. Як болить голова!”

 

* * *

 

 

За годину всі члени ради зібрались в кабінеті бургомістра. Дружина бургомістра таки змінила гнів на милість і принесла глечики з пивом. Щоправда вона нікому на цей раз не розливала саморуч. Тож кожен мусив поратись з розливом самотужки. З видом дуже розгніваної, але великодушної жінки, вона принесла змочений в холодній воді рушник і обмотала ним голову бургомістрові. Але виходячи з кабінету знову так гучно гепнула дверима, що короткочасне полегшення миттю зійшло нанівець.

Коли прибув останній член ради, бургомістр піднявся з свого крісла:

— Ще раз вітаю вас всіх, панове. Справа, з приводу якої ми так нагально зібрались, дуже важлива.

Бургомістр в роздумах трохи пройшовся по кабінету. При ходьбі йому довелося міцніше перев’язати рушник навколо голови – жінка зробила йому аби як. Істеріка дружини заважала думати.

— Найважливіше питання для міста сьогодні. – Втомлено продовжив бургомістр. — Як видати котрусь з моїх дочок заміж за пана Бома.

Присутні заклякли. Бургомістр сам зрозумів яку дурницю бовкнув.

— От дурепа. Зовсім мені мізки заморочила. — Вигукнув він в сторону дверей.

— Сам дурень! — Почувся голос дружини бургомістра з-за дверей.

Бургомістр обезсилено впав в крісло. Коли він побачив, що газетяр щось занотовує собі до блокноту, то настрій став ще гіршим.

— Панове, — знайшов він сили продовжити, — місту потрібні вишні. Ми повинні щось придумати. Якщо на наступний рік урожай навіть потроїться все одно цього буде замало. Знову на всіх не вистачить. Мушу нагадати, що наступного року знову вибори. Будь вони кляті.

— Я намагався задати питання вчителю біології про розмноження вишень. Але він в лікарні. — Розповів всім газетяр. — Лікарі до нього не пускають.

— А що каже квіткарка Маргарет? Вона розуміється на рослинах. — Запитав бургомістр.

— Квіткарка не хоче про ті вишні й слова мовити. Здається вона образилась. Чи може не знає, це все таки вишня, а не якісь там прості квітки.

— Вишні, вишні, вишні! — Пробубнів про себе бургомістр. І вже голосніше до всіх. — То що нам робити? В кого є хоч якась думка?

— Треба звати пана Бома. — Подав голос ювелір. — Будемо просити його відправитись в подорож і привезти нам якнайбільше вишневих дерев.

Бургомістр роздумував. Подорож пана Бома руйнувала плани його дружини щодо весілля однієї з доньок. Але й після весілля, якщо воно відбудеться, спокою в домі не буде — інша донька все переверне шкереберть. Бургомістр добре знав як його дівчата вміли скандалити. З іншого боку доки не буде пана Бома хоч трохи сварки вщухнуть.

— Скільки ж на цю подорож грошей піде! — Подумав вголос фінансист. — А нам би бруківку перекласти на головній площі…

— Для того громадяни й платять податки, щоб ми гроші використовували на їх користь та побажання. — Заявив бургомістр. — Бруківка може почекати. Є речі важливіші!

Проти цього ніхто не заперечував. Всі проходили до мерії крізь величезний натовп городян.

— То що, звемо пана Бома?

— Звемо. Вигляньте в вікно — люди не розходяться, чекають на рішення. Маємо щось вирішити. Бо наступного року після виборів будуть сидіти інші люди.

Визирати на площу не мало сенсу — кожен і так чув хвилювання юрби на площі. Бургомістр взявся за дзвоник.

— Стривайте! — Раптом вигукнув ресторатор. — Ви таку людину хочете частувати пивом?

— Так, а що? Ми ж п’ємо його і нічого. — Здивувався бургомістр. – Гарне пиво.

— Ми хочемо звернутися з проханням до людини, яка може ощасливити все місто! Мені здається, що пана Бома потрібно зустріти з почестями, з повагою. Хоча б добрим вином, а не простонародним пивом.

Ковбасник не вірив своїм вухам. Але не втручався.

Після недовгих дебатів посильний помчався до ресторану, де віддав записку дружині ресторатора з проханням “прислати якнайшвидше кілька пляшок найкращого вина”. Лише після того як пиво винесли з кабінету, а натомість дружина бургомістра (котрій ніхто нічого не казав, але вона все чула за дверима) принесла хрустальні келихи для вина, бургомістр особисто пішов до кімнати пана Бома.

За його відсутності в кабінеті панувала тиша. Всі чекали на відповідальну розмову. Лише гомін юрби з площі приглушено залітав в кімнату.

При появі пана Бома всі, крім ковбасника, встали. Дружина бургомістра з найширшою з своїх посмішок налила йому в бокал на тонкій ніжці вина. Ще в один налила собі. Більше ніхто не удостоївся такої честі, навіть її чоловік бургомістр. Тож за справу взявся ресторатор. Поки він розливав присутнім вино, дружина всадила пана Бома в крісло містоначальника. Тож самому бургомістрові довелось стояти. Він лише зле зиркнув на дружину та щось мовити не наважився.

Коли вино було розлито всім, бургомістр відкашлявся перед тим як звернутися з проханням до пана Бома. Але дружина зробила йому “страшні очі”, вказуючи на голову. Бургомістр про себе вилаявся, але негайно зняв пов’язку від головного болю, що досі на ньому була обмотана. Жбурнув тканину подалі, знову прокашлявся.

— Пане Бом. Разом з радою міста мушу звернутись до вас з проханням.

— З проханням? — Начебто здивувався пан Бом.

— Так. Навіть не з проханням. — Бургомістр нерішуче пройшовся по кабінету. Зустрівся поглядом з ювеліром, той підбадьорливо кивнув. — З великим проханням. Навіть величезним, не побоїмося перебільшити.

Дружина бургомістра підлила ще вина пану Бому. Той вальяжно сидів в кріслі бургомістра, закинувши ногу на ногу та трохи погойдуючи однією з них. Бургомістр чекав на запитання від пана Бома, але той лише насолоджувався вином та мовчки похитував ногою.

Тиша в кабінеті затягнулась. Ювелір знову підбадьорив поглядом. Бургомістр підійшов до пана Бома ближче. Його голос став тихішим, нерішучим.

— Ми хочемо прохати вас привезти ще вишневих дерев до нашого міста. Самі розумієте — трьох дерев на таку велику кількість людей надто мало.

— Он воно як… — Пан Бом зробив вигляд, що задумався. — Ви не розумієте про що прохаєте…

— То скажіть нам, пане Бом.

Пан Бом неспішно надпив з келиха, трохи покрутив вином в бокалі. Дружина бургомістра негайно долила йому з пляшки. Всі напружено чекали.

— Я тільки став оживатися в цьому чудовому місті, а ви прохаєте мене рушити знову в далеку небезпечну подорож.

— Пане Бом, ми розуміємо вас. Але місто, яке вам так сподобалось, прохає вас. Ви тільки погляньте за вікно. Ми будь що повинні надати городянам вишень!

Пан Бом піднявся з крісла. Не випускаючи келиха з вином з рук підійшов виглянути в вікно. Натовп ззовні став ще більшим. Ковбасникові здалося, що в кутках його губ майнула задоволена посмішка.

— Крім того це фінансово дуже дорога подорож.  – Пан Бом повернувся обличчям до присутніх. — Та й самі вишневі дерева недешево коштують. Я лише чотири зміг дозволити собі купити і це пробило таки велику дірку в моїй кишені. І лише три з них вціліло.

— Ми вирішили відмовитися від перекладання бруківки в місті, щоб тільки забезпечити фінансово вашу подорож. Все що зможемо зібрати в казні міста буде вам виділено без всяких умов. Тільки привезіть нам тих дерев.

— Мій возик надто вже розбитий, не витримає. А віслюк застарий для такої подорожі…

— Ми знайдемо для вас найміцнішого воза, навіть критого, щоб вас не пекло сонце і не мочили опади. Дамо двох найкращих коней, щоб шлях пройшов швидше!

Пан Бом замислився. Всі притихли. Наче в роздумах пан Бом пройшовся кімнатою, знову підійшов до вікна, виглянув на площу. Вже стемніло, написи на плакатах вже неможливо було розгледіти, але він знав що там написано та намальовано. Юрба не розходилась. Гомін натовпу звучав одноманітно, наче з вулику.

— Гаразд. — Нарешті мовив пан Бом. — Я привезу місту вишневих дерев. Чого б мені цього не коштувало.

В кімнаті залунали оплески. Дружина бургомістра зірвалась з місця і побігла з новиною до своїх доньок.

— Але знайте, я з болем у сердці покидаю місто. – Пан Бом виглядав сумним, але рішучим. — В подорож треба збиратися негайно. Я доберусь до місця призначення під кінець осені. Ще, можливо, зможу по залишкам листя вибрати найкращі дерева. Взимку рушу в зворотню подорож. Сподіваюсь встигну повернутися до ранньої весни. Щоб завчасно посадити дерева.

— Оооо. — Тільки й почулось в кабінеті.

Бургомістр розчулено заплакав, підійшов до пана Бома і сердечно обійняв його. Ковбасникові не подобалось, що гроші на перекладання бруківки мали використатись на такі сумнівні цілі. Проте був задоволений, що пан Бон покине місто. Тож всю нараду мовчав і не заперечував.

Коли бургомістр, пан Бом та члени ради вийшли на балкон, площа стихла. Сотні людей одразу затамували подих.

— Панове! Пані! — Урочисто виголосив бургомістр. — Пан Бом згодився вирушити в далеку та небезпечну подорож, щоб привезти в місто ще вишневих дерев!

Площа зірвалась оплесками. Вгору полетіли капелюхи, жінки плакали з радості.

— Слава пану Бому! — Почулось з усіх сторін.

Бургомістр нарешті заспокоївся, навіть перестала боліти голова. А настрій поліпшився.

— Пан Бом! Пан Бом! Пан Бом! — Лунало з площі.

Пан Бом кланявся люду з балкону. Газетяр, ювелір опинились поруч з ним. Обнімали з обох боків. Бургомістр якось був відтертий позад них. Він став почувати себе зайвим. Настрій, що тільки що був піднесеним, знову погіршився.

— Пан Бом! Пан Бом! Пан Бом!

У бургомістра знову чомусь розболілась голова. Непомітно він полишив балкон.

 

 

* * *

 

 

Пана Бома збирали в дорогу більше тижня. Газетяр за ніч написав п’єсу. Театр міста тут же спішно розробив декорації, актори день і ніч вчили свої ролі, а режисер кожного вечора у відчаї напивався. Зранку він дихав на всіх жахливим перегаром, давав артистам «останній шанс не зганьбитися перед самим паном Бомом». Та все одно був незадоволений роботою трупи. Репетиції тривали без перерв з самого ранку і завершувались за десять хвилин до закриття винного магазину – режисер мав встигнути потопити відчай в пляшці.

По всій окрузі розшукували потрібного воза. А коли знайшли, майстри не відходили від нього кілька діб. Заново перефарбували. Перевіряли кожну деталь, кожну дошку. Переробили брезентовий навіс – зробили його більш міцнішим. Місцевий художник намалював на ньому гарні вишні, а швачки вишили зображеннями вишень сідушку.

Дуже прискіпливо вибирали коней. На щастя, прочули про ярмарок в сусідньому місті. Негайно відрядили туди конюхів, які за шалені гроші купили двох найкращих. Городяни довго та прискіпливо оглядали їх, заглядували на зуби, роздивлялись копита. Врешті залишились задоволені. Конюхи після остаточного вердикту громадськості полегшено видохнули.

Бургомістр опублікував в газеті прохання заплатити податки достроково, щоб мати змогу надати пану Бому більше грошей. Серед городян навіть виникла черга до каси, платили навіть не на один, а на кілька місяців наперед.

Ще бургомістр вибачився, що в цьому році бруківка в місті не буде відремонтована. Всі знали причину, тому зустріли цю новину з розумінням.

В школі діти писали твори про майбутні пригоди пана Бома. Вчитель малювання назбирала цілий мішок дитячих малюнків, де діти малювали вишні різних розмірів та  різних відтінків червоного. Цей мішок урочисто поклали в воза для натхнення пану Бому.

По місту повсюди висіли плакати з написами на кшталт: “Слава пану Бому” та “Пан Бом повертайся найшвидше”.

Архітектор запропонував започаткувати музей вишні та пана Бома. Але від цієї ідеї поки що відмовились. Всі гроші йшли на спорядження експедиції пану Бому. У відчаї архітектор всю ніч тюкав молотком та зубилом по бруківці. З сусідніх будинків на нього лаялись, але він не звертав на те уваги. На ранок городяни вийшли побити архітектора, натомість довго йому плескали в долоні. Архітектор умудрився за ніч вибити портрет пана Бома прямо на камінні бруківки. Пан Бом був зображений з рушницею за спиною, на долоні він тримав здорову купу вишень. У когось знайшлася червона фарба. Вишні тут же були пофарбовані. Жителі сусідніх домівок дуже пишались цим портретом і ревностно слідкували, щоб ніхто не наступив ненароком на портрет та на пофарбовані вишні. Згодом ковалю була замовлена огорожа для цього пам’ятника мистецтва.

Ювелір випустив серію золотих сережок в вигляді вишень. Вироб одразу  став дуже модним і популярним. І хоча коштував недешево, городянки миттєво розкупили їх. Тож ювеліру з майстрами довелося працювати вдень і вночі, щоб задовольнити попит.

Доньки бургомістра тимчасово помирилися між собою і цілий тиждень ридали у себе в кімнаті. Їх вереск чути було аж на ратушній площі.

Дружина бургомістра не знала як вгодити (як вона вважала) своєму майбутньому зятю. Зате її чоловікові діставалось більше звичайного “за бездушність”. Сам бургомістр тікав з дому, щоб поменше бачити зарюмсаних дочок і своєї особливо істеричної дружини. Його бачили крізь, де хоч трохи було задіяно в приготуванні до подорожі пана Бома. Бідолаха схуд і не висипався.

В останній вечір, перед від’їздом пана Бома відбулася прем’єра спектаклю. Театр не міг вмістити всіх бажаючих. Були продані квитки навіть на сходи між рядами. В спектаклі на актора, що грав пана Бома весь час хтось нападав. То ціла зграя ведмедів, то вовки, то розбійники. Під кінець він навіть вистояв проти цілої армії, яка хотіла з гарматами відібрати у нього воза з вишневими деревами. Але пан Бом переміг всіх і навіть взяв у полон ворожого генерала. Що казати, зал аплодував стоячи. Всі квіти (разом з усією виручкою від продажу квитків) були вручені пану Бому, а не акторам. Сам пан Бом кланявся глядачам. Бургомістра з дружиною та їх зарюмсаних доньок, які сиділи з винуватцем ажіотажу в одній ложі, ніхто навіть не помітив. Дружина бургомістра від цього ще більше шаленіла. Вона встигла купити не лише модні сережки, а й кольє та перстень з вишнями. Бургомістрові за цей прокол з увагою, дісталося  від рідної жінки “на горіхи” окремо.

Наступного ранку, ледве розвиднилося, пан Бом урочисто проїхав через все місто. Городяни вистроїлись пообіч дороги, махали руками, плескали в долоні та осипали пана Бома, коней та воза квітами. Жінки плакали. Дружина бургомістра ридала разом з дочками, а потім цілий день не розмовляли з бургомістром за «черствість та бездушність». Сам бургомістр від цього, вперше за багато днів, був щасливим.

Карети швидкої допомоги край вимотались. Лікарня не встигала приймати та допомагати всім, у кого траплявся нервовий чи сердечний криз. Зате дев’яностолітня пані Кру, якій лікарі пророкували лише тиждень життя із-за невиліковної хвороби, навідріз відмовилась помирати. Заявивши, що діждеться доки пан Бом повернеться. Лікарі довго дивувались цьому феномену. Але стара дійсно через тиждень не вмерла, а за місяць навіть виписалась з лікарні.

З усього міста лише троє людей не втратили розум. Пекар, ковбасник та квіткарка Маргарет. Квіткарка принципово підняла ціну на квіти “для великого пана Бома” в надії, що їх не куплять. Але замість цього несподівано розбагатіла.

Пекар з ковбасником кожного ранку рахували дні до від’їзду пана Бома. І дуже сподівались, що пан Бом вкраде гроші і більше не повернеться до міста. Обидва відчували від нього загрозу, хоч і не могли її виразити словами.

 

* * *

 

Пройшов час. Життя в місті поступово налагодилось. Городяни знову жили своїм звичним життям. Маргарет майже перестала переживати. Але, коли ковбасник вирішився запросити дівчину на побачення, дуже тактовно відмовилася.

Навіть у доньок бургомістра повисихали очі. В домі голови міста панувала відносна тиша. Він не міг навтішатися своєму щастю.

Пекар з ковбасником кожного ранку традиційно зустрічались за кавою з круасаном. В розмовах вони, не зговорюючись, уникали теми про вишні і пана Бома.

В один з таких ранків ковбасник ледве не бігом заскочив до пекаря.

— З весною, вас пан пекарю. Як же холодно!

— І вам доброго ранку, пане ковбасник. А й дійсно, сьогодні вже весна! Сідайте до груби ближче. Випийте кави, відігрівайтесь.

Обидва присіли до столу. Деякий час смакували мовчки.

— Що нового в місті? — Порушив тишу ковбасник.

— Усього дві новини. Одну з них ви вже знаєте. Весна…

Обидва засміялись. Неспішно надпили по ковтку.

— А друга ж яка?

— Почались передвиборчі перегони.

— Та невже? — Здивувався ковбасник. — Хто з нас член ради міста? Я про таку подію не знав. І хто в нас кандидати?

— Кандидат один. Все той же пан бургомістр. Всіх він влаштовує, піклується містом як може, не краде. Тож навіщо нам інший?

— Згоден. До нього за багато років вже звикли. Тож він готується до виборчої компанії?

— Та що йому готуватись? Виступить раз-другий з балкону з промовою, проголосуємо за нього, та й усіх справ.

Обидва засміялись.

Вже на порозі, майже вийшовши, ковбасник обернувся до пекаря:

— Як думаєте, він втік з грошима?

— Сподіваюсь. Дуже на це сподіваюсь…

Ніхто з них не назвав ім’я, але обидва знали про кого мова. Зітхнули. Пекар завозився зі своєю пічкою, а ковбасник поспішив на зустріч з фермером.

 

 

* * *

 

 

За кілька днів до виборів, з об’яви, що повісили на площі, городян сповіщали, що  наприкінці тижня бургомістр виступить з передвиборчою програмою. Всі і так збирались за нього голосувати, тому особливого ажіотажу це оголошення не визвало. Життя в місті було налагоджено. З кожним роком городяни жили ліпше ніж в минулому. У бургомістра був гарний принцип — по можливості якнайменше втручатися в життя городян і ні в якому разі не заважати тим хто заробляв якось гроші. І ні в жодному разі не лізти до таких людей з допомогою, звісно, якщо самі її не попросять. Тож бургомістр особливо не переймався. З вічливості перед городянами мав хоч раз зробити виступ, а городяни з вічливості, хто не мав нагальних справ, приходили на площу і його слухали. Кілька разів такі “вибори” відбувались за одним і тим же сценарієм. Нікого це не дивувало і нічого нового ніхто не чекав.

Тож коли бургомістр в означену годину означеного в оголошенні дня вийшов на балкон для свого передвиборчого виступу натовпу зібралось всього нічого — лише кількадесят душ. Бургомістра це не засмутило — також звик.

— Панове, пані! Як ви знаєте в минулому році ми не змогли, з-за відомих всім нам обставин, перекласти бруківку в місті. Тож вважаю нагальнішою справою цього року, саме покращення доріг і тротуарів міста.

Хтось йому заплескав в долоні. Бургомістр вдячно вклонився.

— Ще пани та пані…

Що ще мав сказати бургомістр ніхто ніколи вже не взнав. На площу в’їхав воз, запряжений двійкою охлялих коней. На облучках сидів якийсь замурзаний бородань. Незнайомець натягнув на себе повіддя, коні стали. Бургомістр від несподіванки змовк, та натовп і так його не слухав — всі здивовано розглядали візок. Крізь багнюку на візку проглядала намальована вишня. Бородань мовчав. Сидів втомлено на облучці, розглядаючи городян. Коні після довгої ходи продовжували бити копитами на місці. Над їх спинами здіймався пар.

На площі деякий час панувала тиша.

— Це ж пан Бом! — Вигукнув хтось. — Пан Бом повернувся з вишневими деревами!

Городяни впізнали воза, який споряджували колись, дуже давно, цілий тиждень. Малюнки вишень на ньому обшарпались, вицвіли, але ще можливо було розгледіти. Коні, яких купили громадою за несусвітні гроші, тепер виглядали як дешеві клячі, настільки їх вимотала подорож. Сам пан Бом з бородою, в пошарпаному одязі, схудлий, виглядав втомленим, знесиленним. Але видно було, що він задоволений своїм поверненням.

Миттю тиша над площею зірвалась гучними криками та оплесками. Про бургомістра, з його передвиборною промовою миттю забули. Погляди всіх були спрямовані на пана Бома, на охлялих коней, на воза.

Без слів було видно, що подорож видалась пану Бому важкою. Але він здійснив її і повернувся! Натовп потянувся до мандрівника. Всім хотілось потиснути йому руку, чи хоча б доторкнутись. Найнетереплячіші заглядили крізь брезент всередину воза. Там було повно дерев. Звістка про це миттєво рознеслася площею і навіть далі, по всьому місту.

— Слава пану Бому! Ура! — Лунало над площею.

Десятки рук зняли його з облучки та підкидували мало не до висоти балкона бургомістра. Бургомістр привітно махав рукою, плескав в долоні від радості, але на нього ніхто не звертав уваги.

На шум збігалось все більше та більше городян. Незабаром майже все місто зібралось вітати пана Бома з поверненням. Бета та Грета витиснули батька з балкону і звідти посилали мандрівнику повітряні поцілунки. Дружина бургомістра в золотих сережках з вишеньками щосили вітала рукою, на якій вже не на одному, а на кількох пальцях блищали золотом з рубінами зображення вишні.

— Пан Бом! Пан Бом! Пан Бом! — Лунало над площею.

Змучений мандрівник щасливо посміхався. Давав потиснути собі долоню, обійняти чи поплескати по плечу. Нарешті, вирвавшись від люду знову заліз на воза. На площі запанувала тиша. Всі чекали, що скаже пан Бом.

— Що тут у вас? Вибори?  — Пан Бом обвів площу поглядом. — Я висуваю свою кандидатуру на голову міста.

Слова пана Бома пролунали над головами люду лунким ехом..

— Що? — У бургомістра не було слів.

Дружина бургомістра зблідла, занепокоєно переглянулась з чоловіком.

— Мій чоловік буде бургомістром! — Зраділа Грета. За що отримала стусана від Бети.

— Мій! Мій чоловік буде бургомістром! — Поправила Бета сестру. Більше між ними розмов не велося – обидві вчепилися одна одній в волосся. Батько з матір’ю настільки були шоковані, що не відразу кинулись розчіпляти. Лише здивовано озирнулись на дочок.

“Бути тещею бургомістра також непогано…” — Подумала дружина бургомістра.

У бургомістра зіпсувався настрій. Від вереску дочок, чи може від чогось іншого. Знову заболіла голова.

На те що відбувалось на балконі бургомістрового будинку ніхто не звертав уваги. Пан Бом, до якого тягнулися десятки рук, щоб хоч доторкнутися, з височини воза, висунув свої перші передвиборчі лозунги:

— Я зроблю це місто щасливим!

Натовп захоплено заплескав в долоні. Всі погляди були націлені лише на одну людину, на героя всього міста. На людину, котра з великими труднощами (а можливо з величезною небезпекою для себе) привезла місту вишневих дерев і зараз обіцяє неймовірні речі. Люд затамував подих, боючись пропустити хоч слово.

Бургомістр, мав намір піти в свій кабінет та трохи посидіти в кріслі. Почувши слова пана Бома повернувся, закляк на балконі, одразу якось осунувся, постарів, але теж залишився послухати пана Бома.

— Коли хочете скажу, навіть, більше! — Продовжив пан Бом. — Я змушу це місто бути щасливим! Я змушу!

Оплески та захоплені вигуки лунали мабуть за межі міста, доки пан Бом розповідав усім яке щасливе майбутнє чекає всіх незабаром.

 

 

* * *

 

— Не втік з грошима… ех… — Мовив до себе ковбасник. Настрій у нього від поганих передчуттів зіпсувався.

Маргарет тільки зітхнула. На площу не пішла. Щоб не чути шубу з площі зачинила щільніше кватирку.

У пекаря трохи підгорів хліб. Не те щоб дуже. Але й він чогось був не в настрої.

 

 

* * *

 

 

Газетяр, ювелір та ресторатор таємно зібрались на запрошення фінансиста. Фінансист відправив свою сім’ю по крамницям, наказавши до вечора навіть не потикатися до дому. Сім’я, отримавши досить велику кількість “кишенькових” грошей, залюбки покинули фінансиста в будинку самого.

Про всяк випадок фінансист затулив вікна  шторами, а двері замкнув на замок зсередини. В замку полишив ключа, щоб навіть рідні не змогли зайти.

Присутні були заінтриговані такою підготовкою до розмови. Проте ніхто нічого не мовив, доки хазяїн будинку не почав першим. Фінансист не звик втрачати час, тому розпочав негайно, як тільки завершив підготовку.

— Панове, я запросив вас на цю зустріч, щоб ми відверто висловили свої думки з приводу виборів. — Він дуже пильно дивився в очі присутнім.

— Сенсаційний перебіг. — Мовив газетяр.

— І не кажіть. — Згодився ювелір.

— Ми не можемо покинути все на абияк.

— Так, пане фінансист. Тут ми цілком згодні з вами.

— Залишилось вирішити що, чи хто для нас краще.

— Попередній бургомістр — це стабільність. А гроші полюбляють стабільність. — Знову висловився фінансист.

— Зате при пану Бому може бути більше грошей. Я добряче заробив на сережках з вишнями.

— А я на сенсаціях з вишнями подвоїв тираж…

— Сподіваюсь добряче заробити на десертах з вишень.

Трохи помовчали. Кожен потягував вино з свого келиха і про щось думав. Світло від єдиною сяючої лампи блищало на бокалах з вином присутніх та на окулярах газетяра і фінансиста. Мовчання затягнулось. Кожен обдумував почуте.

— Отже… — Порушив тишу фінансист.

— Отже прощавай старий бургомістр. — Кивнув головою ювелір.

— Отже успіхів новому бургомістру… і всім нам.

 

 

* * *

 

 

В наступному випуску газети було дві головні статті. Обидві без підпису. В одній невідомий автор дуже критично висловлювався щодо діяльності попереднього бургомістра. Зокрема обурювало автора те, що бруківка в місті давно не перекладалась. Дороги були в поганому стані. Та й взагалі, робив висновок невідомий автор, бургомістр в останні роки майже не переймався покращенням міста.

В іншій статті під красномовним заголовком “Він зробить наше місто щасливим!” був надрукований портрет пана Бома. Автор розписував пана Бома як людину слова, людину дій. Ще, загалом розповідалось в статті, яким місто стане вже за кілька років, та що там років! За кілька днів! Автор закликав рубати старі дерева по всьому місту, щоб замість них висадити вишні.

Газетяр завчасно випустив збільшений тираж, але його не вистачило. Городяни розкуповували газети мало не перед дверима видавництва.

«Як ми цього раніше не помічали? – Дивувались жителі міста. – Як стільки років нами могло керувати отаке…».

Довелося додруковувати ще і ще цей випуск газети. “Мої прогнози збуваються” — задоволено наспівував ввечері газетяр. Він тільки що підрахував прибуток за сьогоднішній день.

Бургомістр, з обмотаною мокрою ганчіркою головою, лежав безсило на кушетці. Дружина обмахувала його злощасною газетою.

— Що газетяр? Прийшов? — Ледь чутно вимовив бургомістр.

— Передав, що дуже занятий, але при першій можливості…

— Не прийде. Він зрадив мене…

Дружині не було чого відповісти. Натомість вона думала, кого з дочок видати заміж за пана Бома. Питання ускладнювалось тим, що пан Бом не став жити у відведеній для нього кімнаті в будинку бургомістра. Там де він охоче жив раніше, до цієї мандрівки за вишневими деревами. Оселився в найкращому номері найкращого готелю міста.

Бета та Грета повісили газетні вирізки з портретом пана Бома біля узголів’я своїх ліжок. Грета зацілувала зображення так, що фарба змазалась. Бета з цього приводу сміялась. Проте веселитись їй довелося недовго – розлютована сестра зірвала її газетну вирізку зі стіни і пошматувала на дрібні шматки. Коли сестри втомились чубитися, вони кинулись на вулицю купляти нові газети. Купили, про всяк випадокз запасом, по кілька примірників. Лише після цього попрямували до перукарні. Цирюльник був задоволений – останнім часом дівчата користувались його послугами дуже часто.

 

 

* * *

 

Місто вирувало. По всім вулицям, під керівництвом пана Бома, вирубувались старі дерева. Вишневі дерева ще не висаджувались — по словам кандидата в бургомістри, ще кілька днів треба було зачекати, доки погода не дозволить. Натомість він завів собі блокнота, в якому ретельно записував місце майбутньої посадки. Власники будинків дуже раділи, коли бачили його з блокнотом біля себе.

Художник ледве встигав малював портрети пана Бома, які тут же, ще з вологою фарбою розвішували в людних містах. Городяни помітили, що пан Бом в першу чергу наказую вирубувати старе дерево біля своїх портретів. Тож городяни наперегони замовляли в художника портрет пана Бома для фасадів своїх будинків. Бідолашний митець зовсім забув про сон. Вдень та вночі махав своїм пензлем. Але й в такому темпі все одно не міг встигнути зробити всі замовлення. Тому городяни самі купували червону та зелену фарби і самотужки малювали вишні на своїх будинках. На їх радість пан Бом наказував вирубувати старі дерева і біля них. Після занесення будинку до блокноту сусіди несамовито раділи, накривались столи. Не на кожному весіллі було так весело, як на таких імпровізованих святах.

 

 

* * *

 

— Доброго ранку, пане пекар.

— Доброго ранку, пане ковбасник. Присаджуйтесь, будь ласка. Круасан сьогодні просто чудовий. Скуштуйте.

Ковбасник надпив кави, задоволено надкусив круасан.

— Ви перевершили самі себе, пане пекарю.

Пекар був щасливий від похвали друга. Присів зі своєю кавою напроти.

— Місто зійшло з розуму. — Поділився гіркими думками ковбасник.

— Не кажіть. Невже лише ми бачимо, що цей пан Бом людина з гнильцем.

— Можливо ще квіткарка Маргарет. Вона, здається, кохала його колись. Врешті слова пана Бома щодо неї, нас з вами і насторожили вперше.

— Газетяр наробив добрячу шкоду. – Зітхнув пекар. — До цієї статті всім бургомістр подобався.

— Ніхто не хоче думати, читаючи газету. Гроші з ремонту бруківки віддали на вишневі дерева. А в статті звинувачують бургомістра…

— Краще б він вкрав гроші та не повертався до міста…

Події в місті друзям не подобались. Але якось діяти їм навіть на думку не спало. Хіба що пекар заборонив рубати дерево біля своєї пекарні.

 

 

* * *

 

 

«Необхідні погодні умови» для посадки вишневих дерев настали за день до виборів. Дякуючи газеті про це завчасно було повідомлено всьому місту. Городяни мали викопати лунку, а потім з лопатами чекати біля своїх домів на пана Бома з його возом. Роботи на цей день планувалось дуже багато.

Пан Бом посилав до Маргарет, щоб вона допомогла йому в завтрашній акції та Маргарет відмовила. Здивований посланець ніяк не міг второпати, що не просто хтось, а квіткарка може відмовитись допомагати саджати вишневі дерева. Пан Бом не пошкодував свого дорогоцінного часу — приїхав до квіткарки персонально. Не питаючи дозволу зайшов до будинку. Огледів просту, але зі смаком обставлену кімнату, трохи довше затримав погляд на підвіконні, на якому місця не було від горщиків з квітами. Потім його важкий погляд зупинився на Маргарет.

— Що це за примхи? — Насів кандидат в бургомістри на Маргарет.

— До мене зазвичай заходять питаючи дозволу, чи принаймні стукають в двері.

Пан Бом не зважив на слова квіткарки.

— Що це за дівчачі вибрики, я питаю.

— Про що ви, пан Бом?

— Не придурюйся, ти розумієш про що я. — Пан Бом підійшов ближче до Маргарет, його очі сердито дивились на неї зверху вниз. — Старий бургомістр приречений. Влада тепер я. Не псуй взаємини з новим керівництвом міста з самого початку, квіткарка.

— Ідіть звідси. Я не запрошувала вас до свого будинку.

— Дурепа! Ти що мене не чуєш?

— Геть!

Пан Бом вліпив ляпаса Маргарет. Від несподіваного удару дівчина впала на підлогу. Ледь чутний стогін вирвався з її легень.

— Ти ще пожалкуєш, стерва. Ох, як пожалкуєш!

Пан Бом хотів вдарити дівчину ногою, але в останню мить передумав. Просто переступив через неї і пішов собі. Не забув, що правда, дуже гримнути дверима.

 

 

* * *

 

Карета швидкої допомоги літала містом без передуху. Городяни майже не спали, хвилювались чи вистачить на них вишневого дерева. У найслабших не витримувало сердце.

Пан Бом їздив містом з самого ранку до самого вечора. Самотужки доводив до ладу лунки, коли щось йому не подобалось. Хвалив городянин, коли лунка була такою як треба. Контролював полив водою. З усіма розмовляв, жартував, усім посміхався. Всі бачили, що він працює не покладаючи рук, щоб посадити всі дерева в найліпший для цього день.

Біля ресторану було посаджено аж два вишневих дерева. Щасливий ресторатор запрошував пана Бома пообідати, але той відмовився:

— Не можу, пане ресторатор. Хоча з самого ранку навіть макової росинку в роті не було. Стільки ще мушу зробити роботи для рідного міста.

— Не жалієте ви себе для нас. – Співчував ресторатор.

Чутки про цю розмову розлетілись містом. Біля будинків відтоді чергували наготовці не лише чоловіки з лопатами біля заготовлених лунок, а й жінки з найрізноманітнішою їжею. Дуже вмовляли пана Бома хоч щось зкуштувати, «бо як не вбереже себе, то що місту потім робити?». Пан Бом тяжко зітхав, скромно відмовлявся. Городянки наполягали. І відтого були ще більше щасливі, коли «сам пан Бом» щось куштував. Сусідкам ще кілька днів доводилось слухати яке задоволення отримав благодійник міста від її страви, скільки з’їв, як хвалив її кулінарні здібності. Пан Бом завжди хвалив. Пану Бому завжди подобалось нехитре частування домогосподарок. Хазяйки та їх чоловіки були дуже задоволені.

Пан Бон дійсно виконував свою обіцянку — з кожною посадженою вишнею щасливих в місті ставало все більше та більше. Городяни виносили столи, розставляли їх коло свіжопосаджених вишень та урочисто святкували таку визначну подію. З усіх сторон лунало: “Слава пану Бому”, “Нарешті ми будемо щасливими”. Чи були вони нещасні до цього часу ніхто не задумувався.

В особливому захваті городяни були від зустрічі пана Бома з пані Кру. Стара дотримала свого слова і таки не вмерла. Пан Бом обійняв жінку, поцілував в щоку.

— Дуже вам вдячний за ваш розумний вчинок! — Сміявся він. — Не треба помирати, коли до щастя зовсім поруч.

— Дякую, вам пане Бом, за все що для нас робите. Я не помру, доки  біля мого дому не зарясніють вишні, і доки їх не зкуштую.

— Правильно зробите, пані Кру! — Знову обійняв її пан Бом. — Я запевняю, що після того як зкуштуєте вишні, ви назавжди покинете думки про смерть. Я посаджу біля вашого будинку дуже гарне дерево.

Пану Бому та пані Кру аплодували. Навіть чоловіки не стримували сльоз від цієї зустрічі. Жінки ж розчулено ридали. Газетяр про цей випадок написав окрему статтю.

— Який чуйний чоловік. — Пані Кру ділилась потім з сусідкою. — Яке щастя, що він з’явився в нашому місті.

— Так, — відповідала їй сусідка, — він найчуйніший з найчуйніших!

— І найлюдяніший з найлюдяніших!

Обидві виправили свої заповіти, вимагаючи по смерті вкласти до труни газету з розповіддю про цю знаменну зустріч з паном Бомом.

По два вишневих дерева, крім ресторану, ще було посаджено лише біля двох будівель – банку та ювелірної крамниці.

 

 

* * *

 

У старого бургомістра не було жодного шансу на перемогу. Зранку святково одягнуті городяни урочисто йшли до ратуші на голосування. Бургомістр намагався використати останній шанс, коли сам прибув з сім’єю на дільницю. Але ця подія не зацікавила навіть газетяра. Прості городяни проходили повз, але ніхто не слухав бургомістра. Навіть мало хто з ним привітався. Ніхто не мовив бургомістрові жодного доброго слова. Як виявилось згодом навіть з сім’ї бургомістра за нього проголосував лише він та дружина. Бета і Грета проголосували “за свого майбутнього чоловіка”.

За бургомістра проголосувало ще троє — пекар, ковбасник та квіткарка. Перемога пана Бома була беззаперечною.

Пан Бом відзначав щасливе для нього завершення виборчих перегонів у ресторатора. Серед почесних гостей були присутні, звісно, сам ресторатор, газетяр, ювелір та фінансист.

Бувший бургомістр даремно чекав на запрошення. Він був у відчаї від неочікуваного програшу на виборах, але хотів гідно зустріти свою поразку. Поздоровити суперника, урочисто передати печатку міста, надати кілька порад, як досвідченого голови міста. Але запрошення від вдалого конкурента не надійшло.

На додачу дружина не відходила віл нього, зносячи мозок. ЇЇ верещання щодо передбачень нині покійної мами, що вона зв’язала своє життя з невдахою, були просто нестерпні. Доньки відверто раділи перемозі пана Бома, ходили за батьком і верещали йому в обидва вуха, про те що велика людина гідно зустрічає поразку і батько повинен поздоровити суперника, навіть якщо запрошення випадково не надійшло.

Тож вже бувший бургомістр одягнувся в найкращий костюм, прихопив з собою святково одягнутих дружину та доньок і пішов до ресторації вітати щасливого суперника. По дорозі він продумував коротку промову, благо дружина нарешті замовкла, а Бета з Гретою хоч сперечались хто з якого боку сидітиме біля пана Бома, але не дуже голосно. Принаймні без вереску. Батькові це не дуже заважало, хоча поведінка дочок дратувала.

При появі сімейства бувшого бургомістра в ресторації одразу настала тиша. Пан Бом перестав сміятися жарту когось з присутніх, повернув голову до входу.

— Аааа, пан бувший бургомістр…

— Я і моя сім’я… — Почав бувший бургомістр, з усіх сил намагаючись всміхатись.

Та пан Бом не дав йому договорити заготовлену промову:

— Два дні!

— Що два дні? Вибачте. — Бувший бургомістр розгубився.

Дружина бургомістра ще продовжувала всміхатися пану Бому. Однією рукою вона поправляла сережки з вишнями. Так щоб видно було на пальцях каблучки, також з вишеньками. Бета з Гретою відштовхували одне другу прямуючи до свого обранця.

— Два дні вам, щоб вибратись геть з будинку. Я взнавав — він належить місту, тож я маю намір третього дня там оселитися.

— Але ж… куди мені…нам…

Бувший бургомістр розгубився, його дружина зблідла. Доньки не зважали на слова пана Бома — їх штовханина між собою наростала з кожним наступним кроком до столу переможця. До них ще не дійшло значення сказаного, кожна мала свою ціль — сісти щонайближче до свого коханого.

— Мене це не переймає. — Відрізав пан Бом. — Мені треба займатись містом, а не вашими дрібними сімейними справами. І не забудьте забрати з будинку своїх прищавих доньок, мені ці дурепи не потрібні навіть прибиральницями.

“Прищаві дурепи” заклякли за пару кроків від столу пана Бома. Зміст останніх слів поступово доходив до них. Дружина бувшого бургомістра вчепилась в рукав чоловікові — її захитало. Бургомістр зблід.

— Як ви смієте! — Вигукнув він. — Ви…

— Смію. — Знову не дав супернику договорити пан Бом. — Прийміть поразку та не плутайтесь більше під ногами. Через два дні щоб вашого духу в будинку не було, а з ресторації вимітайтесь зараз. Вас, вашу стерву-дружину та дуреп-дочок ніхто не запрошував. Не псуйте нам апетит. Ха-ха.

Своїм сміхом пан Бом запрошував присутніх посміятися з бувшого бургомістра і його сімейства. Але в залі запанувала тиша. Почесні гості, хоч і були прихильниками переможця, почували себе ніяково. Лише господар ресторації трохи хихикнув, але дуже непевно. Так ніби закашлявся.

Бувший бургомістр високо підняв голову, розвернувся і вийшов з ресторації. Дружина як сомнамбула вчепилась в нього, ледве переставляючи ноги. В її голові не вкладався жах почутого. Бета та Грета вискочили зарюмсані, в відчаї вони мало не збили батьків з ніг.

В залі ресторації свято притихло. Фінансист, ювелір та газетяр стурбовано переглянулись між собою. Інші присутні мовчки втупились в свої тарілки.

— Що так стало не весело? — Вигукнув пан Бом. — Не зважайте на стару рухлядь, панове! Нас всіх чекають гарні зміни. Щастя поруч від всих нас! Музику!

Музика заграла. Але в залі вже не було так весело як до цього. Всі намагання пана Бома повернути святковий настрій присутнім потерпіли невдачу.

— От стара шкапа, — прошепотів він до себе сердито, — таки зіпсував мені настрій. Начувайся.

Гості непомітно розходились з ресторації. Пан Бом жбурнув тарілкою об стіну та пішов до свого готелю. Останні гості, не дивлячись в очі одне одному, розійшлись по домівкам.

 

 

* * *

 

Через три дні пан Бом вступив до своїх обов’язків. Почав він з огляду залишеного попередником будинку. Секретар ходив за ним невідступно, записуючи кожне розпорядження.

— Меблі викинути. Всі. Цей застарілий провінційний смак на дух не виношу. Візьмете в мене закордонний каталог. Там відмічено потрібні мені меблі, замовте негайно.

— Але ж це дуже дорого! – Наважився висловити думку секретар.

Те що трапилось далі старий досвідчений секретар ніяк не очікував. Пан Бом в один крок підлетів до нього, схопив рукою за краватку та так, що одночасно перекрив йому дихання вивертом руки та ще й дужим рухом підняв вище, щоб обличчя секретаря було напроти обличчя нового бургомістра. Секретар ледве торкався ногами підлоги

— І що з того? – Новий бургомістр почервонів від гніву. – Місто починає нове життя. Звикайте жити краще!

Після цих слів пан Бом відшвирнув від себе старого, мов ганчірку.

Блідий секретар, важко дихаючи, записав слово в слово вимогу нового голови міста. Більше він свою думку намагався не висловлювати..

— А це що?

Пан Бом зайшов в кімнату де раніше жили Бета з Гретою. Над їх ліжками й досі висіли газети з портретами пана Бома. Але дівчата пообмальовували його зображення олівцями. Портрети пана Бома прикрашали ріжки над головою та синці під очима.

— Вишвирнути з цієї кімнати геть все! Негайно! — Розлютився новий бургомістр. Зірвав зі стін газети, пошматував на дрібні шматки. — Сучки, ще недавно мені в рота заглядали… Ненавиджу.

В сердитому настрої пан Бом зайшов до свого кабінету. Добре знайома йому простора кімната з трьома вікнами. Біля одного з вікон робочий стіл. Зовсім порожній. Точніше майже порожній — на середині стола лежала печатка міста. Зате сам кабінет був заповнений людом.

Погляд пана Бома одразу зачепився за печатку на столі. Швидким кроком підійшов до столу, поквапливо схопив її. З задоволенням підкинув в руці, знову спіймав.

— Доброго ранку, пане бургомістр. Доброго ранку, пан Бом.  — Залунало до нього від присутніх.

Пан Бом розлючено огледівся.

— Що це таке? Чому в моєму кабінеті сторонні?!

— Це не сторонні, пан Бом… тобто пане бургомістр. — Зляканий секретар геть заплутався. — Це члени ради міста зійшлись на перше засідання.

— Хто сказав, що мені потрібні якісь радники?  — Від гніву пан Бом аж почервонів. — Я що схожий на того старого дурня? Чи ви всі вирішили, що в мене немає своїх мізків?

Присутні від подиву не знали, що й казати.

— Геть! — Новий бургомістр вказав на двері. — Геть усі! Негайно! Радити вони мені будуть! Собі дайте раду!

Коли останній, в минулому тепер, член ради міста покинув приміщення, пан Бом безсило упав в крісло. Погрався трохи печаткою.

— Радити вони мені будуть! Хай краще бруківку на площі перекладуть. Більше користі! Ха-ха-ха!

Його сміх крізь відчиненні вікна долетів до площі. Люди здивовано повернули голови до резиденції бургомістра.

 

 

* * *

 

Першим розпорядженням новий бургомістр перейменував місто. Тепер воно називалось “Вишневе місто”. Більшості городян нова назва сподобалась.

Другим розпорядженням пан Бом змінив герб міста на зображення двох вишень з одним листиком. Проти цього більшість городян також не заперечувала.

Третім своїм наказом пан Бом ввів “Надзвичайну інспекцію догляду та обліку за вишневими деревами міста”. Інспектори нової організації повинні були провести облік наявних вишневих дерев, стан догляду за ними. Також на них покладався контроль збору врожаю. Догляд за деревами покладався на власників сусідніх будинків.

Через газету новий бургомістр дав городянам пояснення, що з молодих дерев поки не буде багато врожаю. То ж треба буде розподілити вишні згідно заслуг городян перед містом з “урахуванням соціальної справедливості”. Здивовані городяни з цього наказу зрозуміли, що вишневе дерево біля їх будинку давало їм лише обов’язок доглядати за ним, а не право на самі вишні. Незрозумілим було що то за такі інспектори і звідки вони візьмуться.

 

 

* * *

 

— Тож він вишвирнув нас з кабінету, як непотріб. — Розповідав пан ковбасник пекарю за традиційною ранковою кавою.

— Не можу в це повірити! — Пекар сумно хитав головою.

— Але це так!

— А ви йому сказали…

— Він не дав нам вимовити жодного слова! Ні звуку! Рада міста більше бургомістрові не потрібна. Він сам знає, як зробити нас всіхщасливими.

— В газеті про це ні слова!

— Бо газетяря він вигнав разом з усіма, хоча за три дні до цього, кажуть, обнімались в ресторації, як кращі друзі. Газетяреві, певне, не хотілось нікому розповідати про свою ганьбу.

Ковбасник був в поганому настрої. Навіть пішов в своїх справах, не скуштувавши круасану. А кава залишилась недопитою. Пекар подібного випадку не пам’ятав.

 

 

* * *

 

В місті з’явилися незнайомі люди. Ніхто їх досі не бачив. Незрозуміло було звідки приїхали, звідки з’явилися.

Ці незнайомці весь час крутилися навколо вишневих дерев. Щось записували, щось рахували. Городяни намагалися поспілкуватися з ними, але незнайомці в балачки з місцевими жителями майже не вступали. Зате вели себе зверхньо, с гонором. За що городяни відповідали їм неприязню. Проте ніхто з городян особливо не заперечував від такого нововведення. Адже ці люди піклувалися про вишневі дерева, про їх майбутнє щастя. Хоча і були досить неприємними типами. Можливо саме так і треба було, коли справа торкалась вишневих дерев.

 

 

* * *

 

Йшов час. Весна впевнено, день за днем крокувала до літа. Вчитель біології нарешті виписався з лікарні. Та відновитися повністю йому не дали. Одразу ж від нового бургомістра йому було надане завдання — розробити інструкцію по догляду за вишневими деревами.

— Але ж я ніколи не бачив раніше вишневих дерев і зовсім не знаю як їх доглядати! — Вчитель від такого важливого завдання рознервувався. Його обличчя почервоніло, дихання стало уривчастим, тяжким. Він боявся від хвилювання знову потрапити до лікарні, але ще більше боявся допустити помилку в інструкції. Це ж не аби що, а вишневі дерева!

— Ми це знаємо та розуміємо, пане вчитель. — Посланець бургомістра був сама люб’язність. — Пан бургомістр просив вам передати, що догляд як для звичайних дерев, лише трохи ніжніших. Ну і звісно ніяких шпаківень. Але, можливо якісь паркани невисокі навколо. Коли щось не так, то пан бургомістр підправить. Не хвилюйтесь, будь ласка.

— Коли так… — Трохи заспокоївся вчитель. — Це велика честь для мене. Робота на благо та задля щастя усього міста… Така честь! Така відповідальність! Я відміню всі уроки та буду намагатися зробити цю велику працю якнайшвидше і якнайретельніше!

— Дякуємо вам, пане вчителю.

Добросовісний педагог з тиждень виписував щось в бібліотеці вдень, а ночами систематизував свої записи. Ще кілька днів напруженої праці і вчитель нарешті вирішився віднести гарно переплетену інструкцію на двадцяти аркушах до резиденції  бургомістра.

Там його з великою повагою прийняв сам пан Голова Надзвичайної інспекції догляду та обліку за вишневими деревами міста. Виявилося, що доки працівник освіти хворів, в місті з’явилася така важлива організація. «Як відповідально пан Бом ставиться до нашого щастя! — З задоволенням відмітив вчитель біології – Звісно – це вишні, а не аби що!»

Вчитель дуже хвилювався доки поважний начальник прогортував його кількаденну працю. І лише коли Голова інспекції йому посміхнувся, у вчителя відлягло на серці. Таке відповідальне керівництво було задоволено його працею.

“Ви, пане вчителю зробили величезний внесок задля того щоб наше місто стало щасливим!” — Переповідав він пізніше розмову в учительскій. Колеги дивились на нього з повагою. Вчитель історії ладен був собі лікті кусати, що свого часу вибрав собі в університеті предмет історії, а не біології. Директриса назвала вчителя “героєм школи”, а вчителька математики, до якої біолог довго та безуспішно залицявся вирішила йому сьогодні ввечері віддатися.

Інструкція по догляду за вишневими деревами була узгоджена з паном Бомом та була віддрукована у великій кількості. Кілька днів у новоявлених інспекторів було багато роботи — вони розносили талмуди до будинків, що знаходились поруч з посадженими вишнями. Жителі мали доглядати вишні науково, а не аби як заманеться.

Один з інспекторів постукав до будинку квіткарки Маргарет. Дівчина була якраз вдома, тож мала задоволення поспілкуватися з чиновником нового відділку.

— Доброго дня, пані…

— Доброго дня. Маргарет. Мене зовуть Маргарет. Я квіткарка.

— Вибачте, я нова людина в місті, ще мало кого знаю. Пані Маргарет, я приніс для вас інструкцію.

— Вибачте мене, яку таку інструкцію? — Квіткарка була дуже здивована.

— Ви закріплені до вишневого дерева, що висаджено недалеко від вашого будинку.

— Як ви сказали? Я закріплена до дерева? Ви жартуєте? — Маргарет здалося що їй почулося. Вона не знала гніватись їй чи сміятися.

— Саме так. — Інспектор перестав бути люб’язним. Його обличчя стало суворим, офіційним. Від недавньої посмішки не залишилося жодного сліду. — До кожного дерева закріплені жителі сусідніх будинків. Вони мають ретельно доглядати за деревом.

— Я не просила рубати вербу біля мене і тим більше не просила саджати цю трикляту вишню. Хто саджав, той хай і доглядає. — Маргарет таки розгнівалася.

Чиновник зблід від слів дівчини. До цього часу йому не доводилось стикатися з таким безвідповідальним, навіть ворожим ставленням до вишневих дерев. До цього часу в нього не було жодних проблем з роздачею інструкції.

— Ви пошкодуєте за свої слова. — Інспектор затряс талмудом інструкції перед обличчям дівчини. — Ви за фахом квіткарка, тож кому як не вам доглядати за рослиною!

— ”Це ж вишневе дерево, а не якісь там квіточки”! — Процитувала Маргарет. — Здається так мені сказав пан Бом. Забирайтесь геть з вашим деревом та паперами! Я до нього навіть пальцем не доторкнусь. Хай хоч вони всі всохнуть!

— Ви хочете завадити стати цілому місту щасливим! Місту, яке має назву на честь цих дерев! Будете шкодувати, безвідповідальна ти така особа! Я доповім! Візьміть інструкцію і я зроблю вигляд, що нічого такого не чув!

— Я була щаслива доки не з’явилися цей пан Бом з його клятими вишнями. Мені подобалася стара назва міста, я нікого не просила перейменовувати. Я людина! Тому не бажаю щоб мене закріплювали до якогось там дерева! Не тицяйте мені ці дурні папери та більше мене цією дурнею не відволікайте! Негайно забирайтеся геть і я зроблю вигляд, що вашого духу тут не було.

Маргарет грюкнула дверми перед носом шокованого чиновника.

Обурений інспектор негайно доповів про розмову з квіткаркою Голові інспекції. Той кілька разів просив повторити всю розмову та окремі слова Маргарет. З подібним ставленням новостворена інспекція ще не стикалася.

Стурбований Голова наказав підлеглому нікуди не відлучатися, а сам побіг з докладом до пана Бома.

— Вона зовсім розум втратила?! — Не повірив пан Бом. — Як таке можливе?

— Саме так, пан бургомістр. Таке могла сказати лише божевільна. — Голова Надзвичайної інспекції догляду та обліку за вишневими деревами міста стояв наввитяжку. — Інспектор, що мав розмову з квіткаркою зараз в мене і може переповісти слово в слово.

Пан Бом все більше та більше розпалював себе.

— Спочатку вона відмовилась допомагати садити дерева, тепер не хоче навіть за ними доглядати! Це їй даремно не минеться!

Голова інспекції від крику бургомістра втянув голову в плечі, але, на його щастя, пан Бом його не винуватив.

— Добре що своєчасно доповіли, пане Голова. Дякую вам. Ідіть робіть свою справу. Коли щось таке – доповідати негайно! Хоча, мабуть, на все місто це лише одна така дурепа! Ох я їй!…

Голова інспекції вже давно покинув кабінет, а пан Бом все ніяк не міг заспокоїтись.

— Яка стерва! Яка стерва! — Повторював він до себе раз за разом. — Ну начувайся!

В кабінеті стало душно. Катострофічно не вистачало кисню. Пан Бом шарпнув на себе двері, одним ривком вискочив на балкон. Внизу, по центру площі, виднівся газон з найпершими в місті, ще минулорічними вишневими деревами. Дерева з того часу трохи підросли. Поруч з газоном прогулювався люд.

Його побачили. Хтось привітно замахав рукою. Йому посміхалися.

— Пан Бом! Пан Бом! – Залунало спочатку поодинокими криками, а потім голосніше і голосніше.

Натовп скандував його ім’я. Люди радісно плескали в долоні.

— Стрева! – Ледве чутно пробормотів бургомістр. Рукою він помахав у відповідь натовпу під його балконом. – Яка стерва!

Натовп, звісно, його не міг чути проте радісні вигуки у відповідь залунали голосніше.

 

 

* * *

 

Теплі весняні дні неквапом, але впевнено робили свою справу. На вишневих деревах з’явились бруньки. Городяни ходили від дерева до дерева, вдивляючись в тоненькі гілочки. Там де бруньки проглядалися жителі прилеглих будинків раділи. Де ще їх не було, або виглядали непевно, навпаки, хвилювання зростало.

Інспектори щодня обходили вишневі дерева, ретельно занотовуючи появу бруньок. З кожним днем тривога жителів будинків, біля яких на вишневих деревах ще не з’явились ознак життя, зростала все більше та більше. І навпаки, коли на такому дереві, нарешті, з’являлись бруньки, хоч з маленькою зеленою цяточкою на кінчику, раділи всі навкруги. Люд радо зустрічав інспекторів, вели їх до дерева та затамувавши подих чекали на висновок.

— Так. — Поважно кивав головою інспектор, записуючи щось до журналу. – Бруньки.

— Це дійсно бруньки. – Другий інспектор перевіряв висновок першого. — Дерево прижилося. Не забувайте про інструкцію по догляду.

На жаль, не в кожен дім завітала радість. Кілька дерев таки не прижилось. Як за ними не доглядали, що тільки не робили, але настав день коли надія минула. Інспектори, на чолі з Головою Надзвичайної інспекції догляду та обліку за вишневими деревами міста крутились біля таких дерев зі збільшувальним склом. Роздивлялись по черзі кожну гілочку, після чого виносився страшний для місцевих жителів вердикт — дерева не прижились. По всій вулиці стогін здіймався до хмар. Люд був в розпачі. Якщо поруч, на сусідській вулиці, продовжували радіти, то в будинках навколо таких засохлих дерев був майже траур. Люди ходили сумні та пригнічені. Діти. Та що там діти! Дорослі, не соромлячись, плакали навзрид.

Пан Бом опублікував в газеті статтю, в якій він сумував разом з жителями домів, поруч з якими дерева не прижились. В той же час нагадував городянам, що дуже ретельно обирав кожне дерево та перевозив, піклуючись про вишні кожної миті своєї нелегкої подорожі. Пан Бом також не мав сумнівів, що жителі піклувались вишневими деревами згідно інструкції та робили все, що від них належить. Тож хай не дорікають себе. Їхньої вини в цьому немає. Ці душевні слова трохи заспокоїли деяких місцян. В той же час, в статті були рядки, котрі всіх здивували: “Неможливо в це повірити, але в нашому славному Вишневому місті є люди, котрі стоять на заваді громадського щастя. Котрим не тільки байдуже до міста та його жителів, але які своєю діяльністю чи бездіяльністю стоять на перешкоді усьому місту. На перешкоді щастя всіх його жителів”.  Далі пан Бом натякав, що знає про кого йде мова тож зловмисники дуже пошкодують за свої вчинки. «Городяни будуть щасливі, навіть. Якщо це комусь не подобається». Ці, завершуючі слова статті, дуже сподобались городянам.

Стаття схвилювала все місто. Газетяр завчасно збільшив тираж, тож до обіду  всі городяни вчитувались в передовицю. Гнівно намагались вгадати кого мав на увазі пан Бом. Особливий відгук стаття пана Бома мала у жителів будинків, біля яких вишневі дерева не прижились. З сумом дивились вони на зачахле деревце і раз за разом перечитували рядки, де писалось про зловмисника чи зловмисників. Збиралися разом, намагались вгадати, але марно. Ніхто уявити не міг таку чорну душу в такому гарному місті.

— Попадись мені такий покидьок, я йому всі м’язи скручу. — Стискав кулаки один громадянин.

— Цього ще й замало буде! — Вторила йому сусідка. — Всі навкруги вже майже щасливі, окрім нас. Горе, горе.

Всі навкруги з ними погоджувались. Засохлі дерева ніхто не наважився викопати чи зрубати. Так вони і стояли, нагадуючи прохожим про зловмисників з чорною душею. Щоразу проходячи повз зачахлі дерева городяни замислювались над сказаним в статті пана Бома. Кари, що впадуть на голови цих ворогів людського щастя, зростали в розмовах жителів цього дома з кожним днем.

 

 

* * *

 

 

Наступна подія, яка підтвердила правдивість слів нового бургомістра сталася за два дні після публікації в газеті.

Раннім ранком, ледве розсвіло над однією з вулиць пролунав жахливий репет. Не просто репет. Це був крик відчаю, жаху, непоправимої втрати, болю і усього найгіршого, що може відчути людина і від того викрикнути на всі легені. Тонкий жіночий гвалт, піднявся до самої високої ноти і залетів до кімнати кожного жителя вулиці, а можливо ще й далі. Чоловіки, не одягаючись, вискочили на вулицю, деякі навіть босоніж. Жінки позагортались в халати поверх нічних сорочок і метались між дітьми, котрих потрібно було заспокоїти та бажанням вибігти на вулицю. Ті, котрі ніяк не могли вибігти на вулицю поприлипали обличчям до вікон, роздивляючись що могло спричинити такий жахливий репет.

В решті решт біля жінки, котра накоїла гвалт зібралася чимала товпа. Сама жінка, на щастя присутніх, охрипла та перестала верещати. Лише витаращеними очима дивилася поперед себе та вказувала тремтячою рукою на зламану вишню . Молоде листя наостанок тріпотіло по бруківці своєю ніжною зеленю, але саме дерево було нагло погублено. Розламане навпіл кимось лихим, людиною з дуже чорною душею, про яку чи яких нещодавно попереджав пан Бом.

Замість охрипшої жінки над вулицею рознісся такий же страшний крик-стогін, тільки помножений на десятки жіночих горлянок. Цей крик вже рознісся не лише на одну вулицю, а значно далі, можливо аж до самої ратушної площі. З вікон почувся плач переляканих дітей. Чоловіки гнівно стискали кулаки та марно стримували сльози. Їх чоловіче его потребувало дії, пошуку, помсти злодію. Але крім них на вулиці нікого не було. Звісно, що злодіяка завчасно зник. Ніхто з присутніх не знав де і як його шукати. Ні на кому було зірвати гнів. Ця безпорадність породила нову, ще більшу хвилю люті.

Багатоголосий крик дійсно долетів до ратушної площі, залетів до резиденціїї бургомістра. Пан Бом, нашвидкоруч одягнений, з секретарем та кількома інспекторами спішили, майже бігли до місця де кричала біда. Його та супутників помітили ледве він повернув на вулицю. Частина юрби полегшено кинулась до нього, у інших ноги ніби віднялись — вони стояли дивлячись на поламане вишневе дерево і не могли від нього й кроку рушити.

Ті хто добігли до пана Бома наперебій намагались розповісти йому про лихо, яке так підло зачепило їх вулицю. Багатоголосість голосів, сумбур їх розповіді не змогли пояснити новому бургомістру причину переполоху. Тож він тільки махнув рукою на намагання щось йому пояснити: “Сам зараз побачу”. Пояснювати перестали. Лише важко дихали та стогнали.

При його наближенні юрба коло зламаного дерева розступилась. Пан Бом зробив ще крок, ще один повільніше. В гніві стиснув кулаки. Деякий час він мовчки роздивлявся нагло погублену вишню, палицю, що стирчала з землі, котра ще вчора була низом стовбура та сам стовбур на бруківці з зеленим, зовсім молодим листям.

— Тааак. — Мовив пан Бом. — Хто це зробив?

— Ми не знаємо. Злодій втік ще до того як виявили біду.

Важкий погляд пана Бома потрапив в очі всім присутнім. Лють зустріалась з розгубленністю в очах оточуючих, з ненавистю до невідомого зловмисника, з надією, що пан Бом знайде винуватця.

— Не знаєте? – Крикнув що сили бургомістр. Не лише жінки, а й чоловіки здригнулись від цього крику. — Зате я знаю! І я всіх нещодавно через газету попереджав! Є в місті дехто, що не бажає людям щастя. І я знаю хто це!

Присутні завмерли. Почуття гніву миттю змінилось надією на справедливість, на неминуче покарання зловмисникові. На пана Бома дивились зовсім іншими очима, ніж ще хвилину тому. Кожен подумки подякував Богові за те що місту дістався такий бургомістр.

— Хто цей злодюга, пане Бом! Скажіть нам! Ми розірвемо його на шматки!

— Ніяких розірвати! — Закликав бургомістр. — В нас допропорядне місто, пам’ятайте про це. Але зло буде покаране. І жорстко покаране. Це кажу вам я, пан Бом. Ваш бургомістр! Можете викарбувати мої слова на бруківці! Ні кого не вийде завадити мені зробити наше улюблене місто щасливим! Запам’ятайте це! А злодіяки це незабаром взнають. Їм не минеться!

Йому аплодували. Вулиця не могла повернути собі вишневе дерево, але  гарантована помста, покарання злодія трохи втішила та зменшила біль.

Пан Бом вклонився присутнім, стиснув кулак ще раз і погрозив комусь в повітрі.

Оплески посилились. Бургомістр підняв руку закликаючи до тиші. Городяни неохоче перестали плескати в долоні.

— Сьогодні ввечері я матиму слово до городян. – Бургомістр говорив чітко, карбуючи кожне слово. — Дуже важливе слово. Ми повинні запобігти майбутню шкоду. Бо певен, що на цьому злодій не заспокоїться. Чекаю на всіх о восьмій вечора на ратушній площі. — І повернувшись до секретаря. — Розмісти негайно об’яви по місту. Збирай народ. До зустрічі панове та пані. Зло буде покаране! Ходімо в нас багато роботи!

 

 

* * *

 

Розголос про страшну подію миттю розлетівся містом. Звідусіль сходився люд, з жахом дивився на поламане деревце. З болем слухали розповідь як було виявлено злочин, як новий бургомістр примчав на людське горе, що сказав пан Бом. Нові городяни підходили замість тих, хто вже побував на місці події і вже вислухав кілька разів розповідь жителів місцевих будинків. І цим, новим заново переповідали, що знали, бачили та чули. І ці городяни відходили, а замість них підходили інші. Цілий день лунала страшна розповідь біля нагло загиблої вишні, стискались кулаки у чоловіків, а у жінок текли сльози. Місто кипіло в гніві. Надія всіх була лише на пана Бома, нового бургомістра. Городяни були вдячні, що вони його собі обрали.

Це був самий довгий день в історії міста. Городяни не витримували, приходили до ратушної площі, спілкувалися між собою. Розходились, знову повертались, знову ділились новинами. Нетерпляче дивилися на годинник ратушної башні, проте стрілки ніяк не хотіли рухатися швидше. Народ зітхав – час тягнувся надто довго.

— Я власнооч бачив як на кареті бургомістра секретар помчав з площі щодуху, а коваль, що живе на виїзді бачив, що карета помчала за місто.

— Та не тільки секретар кудись поїхав, я бачив як кур’эри верхи кудись мчали. І маю впевненність, що також за місто.

— Що це має значити? Зловмисники за містом?

— Та ні. Пан Бом казав, що це хтось з жителів нашого міста.

— Не може такого бути!

— Ви не вірите пану Бому? Як ви смієте?!

— Та ні! Пану Бому вірю, більше ніж собі. Але про зловмисника, що він серед нас… В голові не вкладається…

— Мені теж… Але пан Бом….

— Угу…

— А я бачив як інспектори на чолі з Головою виїхали на критому возі. Але не за місто. Незабаром вони повернулись, але не самі! Вони везли когось зв’язаного з мішком на голові!

— Невже?

— Я вам клянусь!

— То вже піймали злодіяку?!

— Який молодець наш пан Бом.

— Пощастило місту. Такий чудовий бургомістр нам дістався!

Почуте повторювалось іншим городянам, примножувалось та прикрашалось домислами та плітками. Всі гадали, щоб це мало значити, та, звісно, ніхто не знав відповіді. Тішило те що, пан Бом дійсно діяв і навіть дуже активно.

Стрілки годинника на ратушній вежі ніяк не хотіли рухатися швидше.

 

 

* * *

 

 

Городяни ледве дочекались назначеної години. Ще задовго до вказаного часу площа була заповнена людом. Всі напружено вдивлялися на балкон бургомістра або на ратушну вежу з годинником. Чим ближче ставало до восьмої тим тихіше ставало на площі. Натовп перестав гомоніти. Всі мовчки чекали розвитку сьогоднішніх подій.

Сутеніло. Світло від міських ліхтарів відблискувало в очах городян.

За кілька хвилин до восьмої двері на балконі кабінету бургомістра відчинились. Але вийшов не пан Бом. Городяни побачили, як двоє інспекторів в однакових чорних костюмах, вийшли з палаючими смолоскипами та стали по оба боки балкону. Небачене видовище виглядало тривожним, але одночасно урочистим. Вигук здивування вирвася багатоголоссям лише на мить. Після чого люд на площі затих, чекаючи на появу бургомістра. Всі немов заклякли на місці, боючись поворухнутися. Не чути було навіть тертя одягу об одяг, човгання взуття по бруківці. Тишу хоч ложкою було черпати.

Кілька хвилин лише тиша, натовп на площі та двоє в ччорному зі смолоскипами на балконі. Напруження росло, не просто росло — розросталось з кожною миттю і вже зовсім ставало нестерпним. Тиша поступово змінилась гоміном. Гомін наростав, посилювався і, нарешті, вирвався в крик.

Кричали різне. Але частіше за все чулось: “Пан Бом! Пан Бом”. Поступово всі інші звуки зійшли на нівець і лише один вигук лунав над містом все гучніше і гучніше:

— Пан Бом! Пан Бом! Пан Бом! Пан Бом!

В мить найбільшого напруження двері на балконі знову відчинились. На цей раз вийшов пан Бом. Але не один — слідом за ним вийшло ще двоє інспекторів, також в чорних костюмах. Між собою інспектори вели людину з мішком на голові. Полум’я від смолоскипів висвітило білизну мотузки, якою був обв’язаний бранець. На голову злодіяці був накинутий грубий мішок, який закривав собою половину тіла. Тому було незрозуміло – то чоловік чи жінка під мішковиною. Якщо чоловік, то миршавий, не здоровань.

Площа взірвалась. Гнів, лють, жада до помсти, дяка бургомістрові за затриманного злодія, прокляття. Все змішалось в багатоголоссі. Натовп з окремих людей перетворився на єдиний живий організм. Очі цього організму були прикуті до балкону, інспекторів зі смолоскипами, пана Бома, та злодюжку між двома інспекторами. Кожен щось кричав, бо мусив видихнути напруженням, що тримало з самого ранку і яке досягло зеніту з появою смолоскипів та бургомістра з пійманим злодюжкою.

Пан Бом терпляче дав натовпу викричатись. Злодій намагався вирватись, кудись поривався, крутив тілом, пручався, але всі бачили, що інспектори тримали його (чи її) міцно. У винуватця сьогоднішнього горя не було жодного шансу. Це пручання розвеселило натовп. Хтось засміявся, хтось засвистів.

Бургомістр підняв одну руку до гори, закликаючи до тиші. Натовп на останок посилив свій гул, а потім, в одночас, затих. Поодиноких городян, що ніяк не могли заспокоїтись поступово вгамували сусіди. Тиша знову повисла над площею.

Пан Бом трохи помовчав, зробив крок упереддо самого краю балкону:

— Шановні городяни славного Вишневого міста! — Натовп після цих слів знову зашумів, але пан Бом підняв руку, закликаючи до тиші. — Панове та пані! Я обіцяв наше улюблене місто зробити найщасливішим в світі. І всі ви бачите, що я не покладаю рук задля цієї високої мети.

Натовп знову зірвався. Крик, навіть не крик, а рев розлетівся над усим містом. Пан Бом з посмішкою спостерігав за натовпом з балкону. Давши товпі накричатись вдосталь, знову підняв руку. На площі в одночас всі стихли.

— Так, кажу я вам! Я зроблю це місто щасливим. Мене ніхто не зупинить! Але не всім це подобається. Декого мучає те, що навколо будуть щасливі люди. І хай би їх це мучило. Але вони не вгамовуються! Їм просто прихованої люті до чужого щастя мало! Вони починають шкодити! Сьогодні ми затримали людину, що зробила зле місту двічі! Двічі!

Натовп знову зірвався на крик. Пану Бому ледве вдалося його заспокоїти. Довелося кілька разів піднімати руки, закликаючи до тиші. Але на цей раз йому це вдалось не відразу. Настільки ненависть та лють до злодія переповнювала людей. Нарешті пан Бом домігся відносної тиші і знову продовжив:

— Ця паскуда понесе заслужене покарання. Я вас запевняю, що заподіяна шкода обернеться до цієї потвори в людскій подобі стократно!

Знову багатоголосий рев змусив бургомістра на деякий час прервати свій виступ. Нарешті він знову вигукнув в натовп:

— Але, ця гидота не одна! В місті ще зачаїлись нелюди, котрим ваше щастя стає поперек горла, котрим ваш сміх, як серпом по серцю. Я декого з цих людей знаю! Але ми не можемо поки що їм нічого зробити. Вони зачаїлися, вони чекають свого лихого часу!.. Тиша! Прохаю тиші! Будь ласка! Ми не дамо цього зробити! Те що я вам скажу має важливе значення для міста!

Натовп затих. Люд на площі боявся навіть поворухнутися, щоб не пропустити жодного слова бургомістра.

— Ми не будемо чекати, коли ці поганці зроблять свою чорну справу, доки вони зроблять шкоду місту! Ні! Ми добрі, але не дурні! Вже завтра до міста приїдуть особливі люди! Ці люди поліція! Їх призначення оберігати спокій, майно та життя городян. Але найголовніше! Тихо! Тишу, будь ласка! Найголовніше — вони будуть чатувати коло вишень щоночі, тож не дадуть нашкодити, як сьогодні! Хай ці, добре навчені люди, захистять нас на шляху до щастя!

Пан Бом на цей раз дав натовпу викричатись. Через деякий час, коли шум трохи стихнув, підняв руку, звично закликаючи до тиші.

— Тепер щодо нелюді, яка зламала вночі вишневе дерево. — Бургомістр ткнув пальцем в напрямку людини з мішком на голові. — Це не єдиний її гріх. Зніміть мішок, нехай подивиться в очі городянам! Нехай згорить від сорому, якщо він у неї є!

Натовп закляк — нарешті вони побачать ту чорну душу, що довела сьогодні ціле місто до люті та сліз. Ту гидоту, в якої не здригнулася рука зламати вишневе деревце. Паскуду, що не хоче щоб ціле місто було щасливим. Кого проклинали цілий день сьогодні. Кого вони ладні були розірвати на шматки.

Тисячі очей слідкували як інспектори в чорному, трохи пововтузившись стягнули мішок з тіла бранця.

Городяни ахнули, вони не могли повірити своїм очам. Крик подиву розлетівся над площею. Перед ними стояла квіткарка Маргарет. Тіло її було овито мотузкою, рот був зав’язаний ганчіркою, волосся скуйовджено, під оком синець. Кого завгодно могли очікувати побачити городяни, але не квіткарку.

— Маргарет!

— Квіткарка!

— Не може бути!

— Паскуда! Розірвати її!

Пекар з ковбасником схвильовано переглянулись між собою. Обидва зблідли. Сказати щось друг другові навіть не намагалися — натовп ревів так, що годі хоч слово почути, хоча вони стояли поруч один одного. Ковбасника захитало, щоб не впасти він вчепився за плече товариша.

Пан Бом надав можливість натовпу вдосталь накричатись. Коли рев трохи затих знову підняв руку.

— Всім відома квіткарка Маргарет. Так! Так! Ніхто не міг подумати на неї. Але вона давно ненавиділа вишневі дерева за те що квіти на них гарні, що увага та любов до них у городян більша, ніж до її квітів. Вона відмовилась допомагати висаджувати дерева. Ми стерпіли це, посадили самі. Але ви самі бачили — шіснадцять дерев не прижилось. — Пан Бом витер сльозу в себе на щоці. — Шіснадцять, панове! Ми всім містом збирали гроші на них. Кожне коштує на вагу золота!

Пан Бом трохи помовчав, щоб заспокоїтись.

— Я сам підходив до цієї гидоти в жіночому образі. – Бургомістр ткнув вказівним пальцем в напрямку бранки. — “Допоможи, Маргарет”, прохаю її. І що вона мені відповіла?

Натовп зачаровано слухав. Ловили кожне слово бургомістра. Хто мав хоч якийсь сумнів поступово позбавлявся від нього. Так добре пан Бом пояснив товпі мотиви квіткарки.   Лише пекар та ковбасник не втратили здоровий глузд. Лише вони не вірили жодному слову пана Бома.

Сама Маргарет пручалась, намагалась вирватись, крикнути хоч слово, але інспектори міцно тримали її за мотузки, а ганчір’я надійно закривало рота.

— Вона мені відповіла, що ненавидить мене. Та нехай мене. Вона ненавидить вишневі дерева! Що бажає їм, цим чудо-вишням позасихати. Уявляєте? Шістнадцять дерев на її совісті. І сьогодні вночі сімнадцяте! Як злодій, хоча чому “як”? Вона злодій! Прокралась вночі, коли всі добропорядні городяни сплять та зробила найболючіше, що могла зробити місту — зламала вишневе дерево! Лише за те, що їм від городян більше уваги, ніж її квітам!

Натовпу дуже добре було роз’яснено мотиви злодійки. Ненависть до Маргарет зростала з кожним словом пана Бома.

— Я обіцяв вам піймати злодія? Я людина слова! Ось вона перед вами! Тут я чув вигуки розірвати цю потвору на шматки. Згоден! Вона заслуговує на це! Але… — Пан Бом зробив ефектну паузу. — Ми доброчинне місто. В данному випадку, мабуть, на жаль… Я, як і всі ви добра людина. Мабуть, також в у цьому випадку, на жаль… Та зло не залишиться без покарання! По-перше місто забере все її майно, включаючи будинок. Та й то цих грошей не вистачить відшкодувати заподіяну шкоду. Тому буде вона сидіти в підвалі доки городяни її не пробачать. З завтрашнього дня ми почнемо будувати поліцейський відділок, там будуть спеціальні кімнати з гратами для зловмисників, тож буде тирчати там. І попереджаю! Всіх хто замислив зле місту! Там будуть камери і для вас! Тож полиште навіть думати про це! Краще забирайтеся геть з міста разом зі своїми чорними думками і душами! Я зроблю це місто щасливим! І мені ніхто не зможе в цьому завадить!

Натовп зірвався оплесками.

 

 

* * *

 

Пекар та ковбасник не змовляючись, вибрались з натовпу.

— Пане пекарю, в мене є міцні напої. Ходімо до мене нап’ємося.

— Якщо в вас не вистачить, то потім підемо до мене. Також щось маю.

— Тоді йдемо до вас, заберемо що маєте і до мене. Сподіваюсь вистачить.

— Сподіваюсь…

За випивкою розмовляли мало. На душі у обох було гидко далі ніяк. Ковбасник нарізав якусь закуску, але до неї майже не торкнулись. Обидва розуміли, що з сьогоднішнього вечора місто стало іншим. І обом було страшно уявити яким місто стане наступного дня.

— Ніхто навіть не запитав про докази…

— Лише пусті слова та домисли пана Бома…

Нова пляшка. Розлили по склянкам.

— Бідолашна Маргарет. За що він на неї?

— Мені гидко, пане пекарю… Що робити?

— Не знаю… Наливайте, бо я не п’янію.

— Наливаю, наливаю. Хай їм чорт. П’ємо, а досі тверезі.

— А поліція, в’язниця! В нас ніколи не було ні того, ні іншого! Навіщо?

— Єх… наливайте ще…

 

 

* * *

 

Наступного ранку в будинок Маргарет вселився Голова “Надзвичайної інспекції догляду та обліку за вишневими деревами міста”. Трохи покрутив носом — квіткарка не надто багато жила. Велів своїм підлеглим зібрати “бабський мотлох” та викинути на смітник. Повернення Маргарет до своєї домівки не передбачалось.

 

 

* * *

 

Пан Бом після доброго сніданку вирішив навідатись до квіткарки. Спустися до підвалу було справою майже домашньою. Тож новий бургомістр навіть не переодягнувся. Як снідав за столом в халаті, так і спустився по сходах. Звісно, що в бургомістровій резиденції не було приміщень призначених під в’язницю. Тож довелося нашвидкоруч потіснити продукти, звільнивши від них одну маленьку кімнату без вікон. Навісити ззовні замок не було складним питанням. Але, про всяк випадок, біля дверей чатував один з інспекторів Надзвичайної інспекції в новій формі чорного кольору. При появі бургомістра інспектор перестав колупатися в носі, швидко зірвався на ноги зі стільця.

— Пане бургомістр… — Почав він доповідати.

— Як вона? — Пан Бом нетерпляче перебив його.

— Всю ніч гупала в двері, ось лише заспокоїлась. В вухах досі гремить.

— Відчиняй. Відійдеш до сходинок, я не хочу щоб нашу розмову хтось почув.

Інспектор зацокав ключами ковиряючи в замку. Відчинив двері, поспіхом відійшов подалі, як було наказано.

— Чому там темно? — Вигукнув пан Бом до інспектора. — Де вимикач?

— Біля дверей ліворуч з цієї сторони.

Бургомістр ввімкнув світло, після чого нарешті зміг розгледіти приміщення. Невелика за розміром кімната, десь шагів по чотири-п’ять в довжину-ширину. Жодних меблів, стільця чи навіть соломи на підлозі. В кутку причаїлась злякана Маргарет. Рукою вона прикривалася від світла, очі дівчини звикаючи, блимали.

В кімнаті було досить прохолодно, тож квіткарка в своєму легкому платті дрижала від холоду. На плечі вона накинула мішок, яким закривали їй голову під час учорашніх подій, та його було замало, щоб зігріти дівчину.

Деякий час бургомістр та квіткарка мовчки розглядали один одного. Пан Бом дивився на дівчину з цікавістю глядача в зоопарку. В очах Маргарет одночасно проглядались кілька емоцій — гнів, ненависть, жах.

— Я не робила цього. — Нарешті мовила дівчина.

— Мені це добре відомо. — Посміхнувся бургомістр.

— Як? Чому ж?…

— Мені навіть відомо хто зламав вишню.

— Хто?

Ненависть в очах дівчини змінилось здивуванням. Події, що сталися з нею за останню добу, вважалось їй жахливим сном. Вона ніяк не могла повірити в реальність пережитого. Та квіткарці не треба було щипати себе, як колись на площі, коли вона уперше побачила пана Бома з вишневими деревами. Збиті кулаки, від нічного гепання по дверям та тіло, що дрижало від холоду, доказувало кожною змученою клітинкою жахливу реальність.

Відповідь пана Бома збила Маргарет з пантелику. Якщо він знає, що це не вона… і навіть знає хто це зробив… То чому вона тут? Чому цей жах з мішком, на балконі, перед усим містом…

— Вам дійсно цікаво? — Пан Бом засміявся. — Це зробив Голова інспекції  догляду та обліку за вишневими деревами міста.

— Як? Він же призначений берегти дерева! Навіщо? Чому тоді я тут, а не він!

Квіткарка нічого не розуміла. Запитання лунали в її голові, але вона не могла знайти жодної відповіді.

— Скільки запитань… — Здивування дівчини ще більше розвеселило пана Бома. — Бррр, як тут холодно. Наступного разу треба буде вдягнутись тепліше.

Бургомістр щільніше закутав свій халат. Дівчині від його слів стало ще холодніше. Вона встала.

— Чому ж не відповісти… Голова інспекції виконував мій наказ.

— Ви наказали Голові інспекції з охорони вишневих дерев зламати вишневе дерево? — Ноги Маргарет не тримали, вона обперлась до холодної стіни щоб не впасти. — Навіщо?

— Завдяки цьому наказу і його якісному виконанню мені вдалося вирішити кілька задач мого плану. За що вам, як невільній учасниці, від мене велика подяка.

Бургомістр грайливо з насмішкою вклонився квіткарці. Дівчина, як і раніше, нічого не розуміла. Відповіді на питання породжували нові питання, але ці відповіді ніяк не розкладувались в голові по полицям.

— Не розумію…

— Звісно, куди вам. — Пану Бому було весело. — По перше Голова інспекції має тепер де жити. Між нами він гімно-людина, але це моє, вибачте, гімно. Я в цьому остаточно пересвідчився коли він вночі зламав вишневе дерево. Тож тепер я певен, що виконає і інші мої накази. На подяку за якісну роботу він тепер житиме в вашому будинку.

— Як це можливо?! А я? — Жахнулась дівчина.

— До вас ще дійдемо. Я задля цього сюди прийшов. Поки що будь слухняною та не перебивай, якщо хочеш отримати відповіді. — Пан Бом нагримав на Маргарет, але незабаром знову став підкреслено вічливим. Гарний настрій не покидав його. — По друге я отримав можливість мати поліцію. Це варварство та дикунство в наш час не мати в місті поліції. Нечувано! Я багато подорожував, бачив багато країн. Але щоб без поліції… Такого не буває! Але ось воно! Над нами! Тепер цей недолік ліквідовано!

— Але ж в місті ніколи не було потреби в поліції! В нас доброчинні городяни!

— Місту не потрібне, а мені дуже потрібне. В розумних руках поліція дуже добра зброя. Повинен я на когось спиратись, чи як? Не на дурнувату ж раду міста, яку я розігнав. Надзвичайна інспекція гарна річ і вона себе ще проявить, повірте, але поліція — це зовсім інше. За її допомогою місто буде у мене в ось цьому кулаці! — Пан Бом підняв руку та стиснув в кулак.

— Ви жахлива людина!

— Я радий, що ви це розумієте. — Пан Бом зареготав. — Хоча мені байдуже на вашу думку. Головне в світі що є — це я. Інші, чи інше не важливе.

— Чудовисько! Чому саме мене ви звинуватили?

— Тому що ви єдина, хто запідозрив, що мені начхати на це місто. І тому що я вам обіцяв поквитатись за вашу відмову. Пам’ятаєте, коли до вас прийшов, а ви мене вигнали геть? Зі мною так не можна, крихітко.

Пан Бом зробив кілька кроків, схопив Маргарет за підборіддя. Очі палали люттю. Від недавньої вічливості не залишилось і сліду.

— Ти зрозуміла це, паскуда? Мене не можна вигоняти геть! І розмовляти зі мною, як ти розмовляла, також не можна!

Дівчина зблідла, щосили намагалася вирватися з лапи бургомістра, та той міцно тримав її. Маргарет було боляче. Боляче і дуже страшно. Пан Бом відшвирнув її в стіну. Дівчина боляче вдарилась спиною, ледве втрималась на ногах.

— Тепер про тебе, крихітко. — Голос пана Бома знову став веселим. — Деякий час потирчиш тут. Згодом, завдяки знову ж таки тобі, в місті збудується в’язниця. Ти будеш її першим почесним жителем. Місто без в’язниці! Який сором перед усім світом!

Пан Бом весело засміявся, трохи пройшовся по кімнаті, намагаючись зігрітись.

— Але подальша твоя доля в твоїх руках. Мені ти більше не потрібна. Майже… Тож з часом, коли пристрасті вщухнуть, випущу тебе і просто викину з міста, за умови, що ноги твоєї тут більше не буде. Або, якщо не домовимось, то згниєш у в’язниці. Воно тобі треба в твоєму молодому віці? Тобі заміж, діточок з соплями та вересками по ночам. Знайдеш своє щастя… десь подалі від МОГО міста.

Дівчина слухала його ні жива, ні мертва:

— Що вам від мене потрібно?

Пан Бом враз посерйознішав:

— Нарешті єдине розумне питання, заради якого я вже півгодини тут мерзну. А воно мені треба, до речі?

Пан Бом ще щільніше закутався в халат. Підійшов до Маргарет і пильно дивлячись їй в очі продовжив:

— В місті дехто буде невдоволений моїми діями, або я буду кимось невдоволений. Тож від тебе потрібне всього нічого — назвати спільника, чи спільників. Того чи тих, кого вкажу. Я позбудусь від них, а ти вже будеш непотрібна. Тож випущу з в’язниці і живи собі як зможеш, аби лише якнайдалі від Вишневого, ха-ха, міста.

— Ні! — Вирвалось у Маргарет без всякого роздуму.

— Щось в цьому приміщені з акустикою. — Пан Бом все ще усміхаючись притулив долоню до вуха. — Мені вчувається якась неправильна відповідь.

— Я сказала вам “ні”. Геть звідси, покидьок!

Пан Бом врізав ляпаса дівчині. Та відлетіла, знову вдарилась об стіну. Не втримавшись впала на підлогу.

— Дурепа, вперте дурне дівчисько. — Від люті бургомістр вдарив Маргарет ногою. — Я перед тобою стільки часу розпинався. Ти не розумієш своє становище? В тебе нема вибору!

Бургомістр знову вдарив лежачу дівчину.

— Я тебе попереджав, що мене не можна виганяти геть! І казати “ні” мені не можна! Дурепа, дурепа, дурепа!

Пан Бом ще кілька разів вдарив ногою дівчину. Трохи вгамувавши лють, він відійшов від неї важко дихаючи. Поправив халат. Йому вже не так було холодно. Шпинаючи квіткарку зігрівся.

— То що? Тепер краще подумала? Останній раз питаю!

— Ні! Іди геть, нелюдь! — Голос Маргарет було ледве чути.

Від нового удару ногою в голову дівчина знепритомніла. Бургомістр нахилився до неї, пересвідчитись, що дівчина дихає.

— Жінки зовсім не товаришують з власною головою. — Зло кинув він сам до себе. Сердито вийшов назовні, гримнув дверима.

— Ей, йди сюди.

Інспектор поклавпливо підбіг до бургомістра.

— Замикай. Щоб очей не зводив з неї. Ввечері кинеш їй ковдру, якийсь матрац та даси щось поїсти. Небагато. Вона мені потрібна жива.

Настрій у бургомістра був чудовий. По сходах він піднімався мугикаючи під ніс якусь пісеньку.

 

 

* * *

 

 

Ковбасник зранку не пішов до товариша в пекарню, все і так було переговорено ввечері. Тож одразу попрямував до своєї ковбасні. Голова боліла несамовито. Але ще більше боліла душа. Вчорашній день здавався жахом, а все що трапилось з Маргарет неймовірним.

— Доброго ранку, пане фермер.

— Доброго, пане ковбасник. Одразу на ваш не висказаний жарт — тварини самі поздихали, тож нікого не довелося зарізати. Ха-ха.

— Мені байдуже, пане фермер. Більше не привозьте продуктів. Вибачте.

— Як так, пане ковбасник, такого ще не було!

— Так, не було. Вибачте мене ще раз. Але я сьогодні не буду займатися ковбасами, тож сьогоднішній продукт піде в працю лише завтра. Я прийшов лише щоб не підвести вас.

— Це неймовірно! Не уявляю, що може трапитись, щоб ви з учорашнього м’яса робили ковбасу.

— В мене нема сил про це говорити, пане фермер, вибачте.

— Сподіваюсь все буде добре.

— Сподіваюсь не буде гірше…

Ковбасник вже розкладав продукти в своїй ковбасні, а фермер ще кілька хвилин розгублено стояв біля дверей.

Через годину ковбасник повісив шматок паперу на дверях: “Сьогодні ковбасня не працює”. Закрив свій заклад і попрямував вулицею, про щось роздумуючи.

Від самого початку він завітав до газетяра. Той тільки-тільки віддрукував вранішню газету. Тож ще був дуже напружений. Після взаємних привітань ковбасник присів до крісла. Газетяр сів напроти.

— Що ви надрукували про квіткарку, пане газетяр? — Запитав ковбасник.

Газетяр замість відповіді взяв зі свого столу газету, протягнув її ковбаснику. Газетяр уважно дивився на гостя, доки той вивчав газету. Гість уважно пролистав її від сторінки до сторінки, підняв здивований погляд:

— Нічого? Ви зовсім нічого не написали на захист квіткарки Маргарет!

— Але й нічого не написав проти неї!

— Ви ж її знаєте краще ніж того клятого пана Бома. ЇЇ вина не доведена! Вона не могла такого зробити!  Що таке якісь дерева в порівнянні з людською долею!

— На сьогодні ці дерева важливі для натовпу!

— От він і маніпулює натовпом завдяки ним! Ви це розумієте, пане газетяр! Поліція, в’язниця! В нас цього зроду не було. Навіщо нам?

— Що ви від мене хочете, пане ковбасник?

— Хочу запитати вас, чи розумієте ви, що з учорашнього дня ми живемо в іншому місті?

— Не з учорашнього, пане ковбасник. Далеко не з учорашнього!

Ковбасник здивовано подивися газетяру в вічі.

— Розумієте, зовсім не сумнівався. Чому? Чому тоді нічого не робите? Чому дозволяєте?

Газетяр мовчав. Поглядом уникав зустрічі з очима гостя. Ковбасник з сумом зрозумів, що не отримає відповіді. Піднявся і вже при виході, в останній надії мовив до газетяра:

— Хочу сьогодні зібрати раду міста, хоч її нинішній бургомістр не визнає. Ми мусимо щось робити! Прийдете?

— Ні. І вам не раджу цим займатися. Нічого не вдієте, ще й в халепу себе та інших втягнете. До того ж я напевно знаю, що всі зараз на боці бургомістра, а деякі навіть підтримують.

— Ви і себе маєте на увазі? Ви добре допомогли завалити колишнього бургомістра.

— Так. Я зробив ставку на пана Бома. І поки що не прогадав. Випадок з пані Маргарет лише непорозуміння.

— Сьогодні ви не допоможете квіткарці, але настане день, коли нікому буде допомагати вам, пане газетяр. Великих вам прибутків, доки вам дають їх отримувати. Прощавайте.

Газетяр ще довго мовчки сидів в своєму кріслі. Потім підхопився — треба було зустрітися з ресторатором, ювеліром та фінансистом. Словам ковбасника він не вірив — газета потрібна любій владі. Та все ж на душі стало неспокійно.

 

 

* * *

 

Новий бургомістр був людиної дії. Вже з обіду городяни побачили будівельників, що робили розмітки на пустирі. Туди ж почали підвозитись перші будівельні матеріали.

Ще пізніше, під вечір, до міста зайшов загін озброєних людей в гарній синій формі.  Чітко крокуючи вони попрямували прямо до резиденції бургомістра. Городяни здогадалися, що це запрошена паном Бомом поліція. Її щиро вітали, але трохи дивувались — чому вони озброєні, та чому їх так багато. Городяни раділи, що тепер лиха з вишневими деревами не трапиться.

Надвечір до газетяра прибув інспектор з наказом негайно прибути до бургомістра. Газетяр зблід. Перше, що спало йому на думку – бургомістр якось довідався про його таємну зустріч з фінансистом, ресторатором та ювеліром. Нічого там такого проти бургомістра не було, але хто знає, як до таких обговорень своїх дій віднесеться пан Бом? За мить газетяр опанував себе. В решті-решт на зустрічі домовились, що новий бургомістр влаштовує всіх, тож вирішено було не протидіяти йому. Доки що всі від його діяльності отримували додаткові прибутки.

— Мені потрібно завершити роботу над вранішньою газетою! – Газетяр не дуже впевнено намагався уникнути нежданого спілкування з паном Бомом.

— Мене це не стосується. Я маю наказ і його виконаю. Збирайтесь негайно. – Поголосу інспектора, газетяр зрозумів, що той здатен притягнути його в резиденцію бургомістра силоміць.

Крокуючи до бургомістра, газетяр зміг себе трохи заспокоїти. Трохи не подобалось, що інспектор невідлучно йшов за ним. Хоча міг передати повідомлення і йти кудись в своїх справах. Але ні! Йшов невідступно за газетярем, наче за конвойованим. Разом вони дійшли до резиденції бургомістра, один за одним піднялися на другий поверх до кабінету. Лише там інспектор “передав” газетяра секретареві і нарешті покинув його, не мовивши більше ні слова.

Секретар уважно глянув на газетяра. Так, що той навіть знітився під його поглядом. Після чого пішов доповідати про його прихід бургомістру. Присісти, чи там чогось такого як кава чи чаю не було запропоновано. Газетяр не звик до таких запрошень, таких супроводів та таких поглядів. Згадалася ранкова розмова з ковбасником. “Невже він мав рацію?” — подумки жахнуся газетяр. “Місто дійсно стало іншим” — згадав газетяр слова ковбасника.

Тим часом секретар вийшов з кабінету бургомістра, велів газетяреві чекати. Нечувано, серед ділових людей так не прийнято. Газетяр завмер від образи. Його відірвали від справ, терміново привели сюди (газетяр  не звик себе обманювати — саме привели) і зараз він повинен чекати. Стоячи! Газетяр не подав виду, але всередині себе кипів від гніву.

Чекати довелося довго. Десь з півгодини, не менше. За цей час гнів газетяра спочатку посилився, але потім, з кожною хвилиною чекання поступово переріс в страх. Йому дійсно стало страшно. Він згадав поліцейських зі зброєю, будівельників, що почали будувати в’язницю, вчорашнє заточення Маргарет. “Невже ковбасник правий і ми підтримали монстра?”. Краплі холодного поту виступили на чолі газетяра.

Привести думки до ладу газетяр не встиг — за дверима кабінету пролунав дзвоник. Секретар недбало вказав йому головою на двері:

— Заходьте.

Виглядало не дуже поважливо до нього. Таке ставлення до себе все більше та більше не подобалось газетяреві. Але півгодинне чекання зробило зміни в його думках — тепер він боявся. Було трохи, та мабуть, не трохи, а дуже страшно. На ватних ногах газетяр ледве дійшов до дверей, трохи повагався, нарешті відчинив їх і обережно зайшов до кабінету.

В кабінеті було двоє. Бургомістр, що сидів в кріслі за своїм робочим столом та чоловік в синій поліцейській формі в кріслі, поруч стола бургомістра. Поліцейський сидів зручно витянувши ноги, так наче він вже не вперше в цьому кабінеті і більше того — він тут “свій”. При появі газетяра він ліниво, наче неохоче, повернув голову в його бік, але погляд був насторожений, дуже уважний. Навіть ціпкий.

Ніхто з присутніх в кабінеті не привітався при появі газетяра, навіть не зробив вигляд, що підводиться чи, робить кивок головою. Обидва чоловіки сверлили його своїми поглядами. Газетяреві стало ще більше лячно.

— Аааа! Газетяр! — Вимовив з ноткою презирства бургомістр.

Газетяр відмітив про себе, що слово “пан” в звернені було відсутнє.

— Підійдіть сюди та розкажіть нам, що ви витворяєте з газетою нашого міста. – Бургомістр ткнув пальцем в якусь точку на килимі, за кілька кроків від себе.

Газетяр став де було вказано. Презирство, неповага з якою до нього звертались обурювала. Та досвідчений газетяр не подав виду. Страх, з яким він зайшов до цього кабінету, відступив. Всередині його душі все кипіло! Він, поважна людина! Давній мешканець цього міста змушений стояти перед цими двома прибульцями. Один з котрих з’явився в місті лише кілька годин тому. Стояв як школяр-розбишака перед директором школи. Остатки поваги до себе змусили його поправити бургомістра:

— Це не газета міста, пане бургомістр, це моя газета. Я її власник.

Бургомістр скомкав газету, що лежала в нього на столі, жбурнув її в лице газетяреві. На щастя газетяра вона не долетіла. Впала перед його ногами на килим.

— Ви чули, пане Начальник поліції? Єдина газета в місті! А цей йолоп, чомусь вирішив, що може в ній публікувати чи не публікувати все що заманеться!

Начальник поліції мовчки сидів, уважно слухаючи бургомістра та спостерігаючи за газетярем. Сам газетяр стояв мало не на витяжки. Обличчя зблідло. Він не розумів, що відбувається. Таке приниження відбулося для нього вперше в житті, настільки несподівано, що він не знав як вдіяти, що відповісти. Тим часом бургомістр підірвався зі свого крісла, не даючи газетяреві оговтатись, підскочив до нього та схопив обома дужими руками за грудки.

— Твоя газета кажеш? Так ми це виправимо! Націоналізуємо її на користь місту, а тебе викинемо геть! Нам такі газетярі не потрібні!

Газетяр ще більше зблід ще більше. Тіло його теліпалось в руках бургомістра.

— За що мені таке? — Ледве видавив він з себе. Голос не слухався. — Що я не так зробив?

Бургомістр відштовхнув його. Наступив на газету, що досі валялась на підлозі, став топтати її ногами. Потім підкинув газету черевиком до газетяра.

— Читай, паскудо, читай нам з паном Начальником поліції про вчорашні події! Про зламане дерево, про злодійку Маргарет, про мою промову! Де це все в газеті? Де? Де? Де?

— Я… я не можу публікувати не перевірені факти, пане бургомістр. При всій повазі. — Намагався виправдовуватись газетяр. — Такі події… Я добре знаю Маргарет. Вона не могла… Треба пересвідчитись…

— Що? — Бургомістр аж заревів від гніву. — Мої слова не доказ? Сумніваєшся в діях, словах та вчинках влади? То може ти також не хочеш щастя місту? Може будеш ночами крастися вулицями та ламати вишневі дерева? Тебе теж до підвалу?

— Ні! Ні! Я хочу щастя місту!

— Тож в завтрашньому номері напиши все як слід!

— Так! Так, пане бургомістр, я все виправлю. Не треба до підвалу!

Бургомістр трохи заспокоївся, навіть зволив посміхнутися до газетяра.

— Ну от і розумник. — Він поплескав долонею газетяра по шоці. — Гаразд. І ще, пане газетяр…

За весь час цієї зустрічі слово “пан” вперше пролунало до газетяра. Газетяр зрозумів, що гнів бургомістра, нарешті, обертається на милість. Пан Бом навіть поправив на ньому піджак, що перед цим так грубо м’яв своїми ручищами.

— І ще одне, — повторив бургомістр, — кожен випуск газети від сьогоднішнього дня ти будеш затверджувати в Начальника поліції. А вже він буде нести відповідальність переді мною. Ви втратили мою довіру, пане газетяр. Тож тепер мусите виправити свої помилки, а також своє ставлення до міста і влади. Вам все зрозуміло?

Газетяр не міг вимовити ні слова. Він лише спромігся кивнути. Пан Бом посміхнувся:

— От і добре. А тепер вимітайтесь. Йдіть виправляти свої помилки. Це що таке?!

Останнє речення відносилось не до газетяра, а до шуму за вікном. Бургомістр здивовано повернув голову, переглянувся з Начальником поліції. Поквапливо підійшов до вікна. Газетяр сам не свій позадкував до виходу з кабінету.

— Ану стояти! — Наказав йому пан Бом. — Підійдіть до вікна. Що це?

Начальник поліції вже стояв біля підвіконня, вдивляючись в щось за вікном. Тож газетяреві довелося заглядувати через його плече. Бургомістр відчинив двері балкону, в кабінеті стало чути, що відбувається ззовні.

Посеред площі на якомусь ящику стояв ковбасник. Розмахуючи руками, він щось розповідав городянам. Юрба його слухала. Коли пан Бом відчинив двері балкону до кабінету донеслось:

— Ви знаєте Маргарет з дитинства! Вона нікому не робила шкоди! Ми не можемо допустити свавілля! В нас ніколи не було поліції! Навіщо вона нам?

Ковбасника всі знали. Він користувався повагою. Хоч був ще молодим чоловіком. Не дарма його обирали до ради міста. Тож люди слухали його уважно.

— От вам і вирішення відразу кількох проблем. — Усміхнувся бургомістр. — Пане Начальник поліції, відтепер ви маєте де жити. Вам сподобається в будинку ковбасника. А ви, пане газетяр, маєте нагоду правильно висвітлити цю подію в газеті. Я вас більше не затримую, панове.

Начальник поліції мовчки кивнув і тут же швидким кроком вийшов з кабінету. За весь час він не проронив ні слова. Газетяр, боячись глянути на пана Бома, також поплентався до виходу.

Коли газетяр вийшов з резиденції бургомістра все було скінчено. Дужі поліцейскі тягли ковбасника з площі. Ще один ніс в руках ящик, на якому той звертався до городян. Начальник поліції, трохи осторонь, спостерігав за своїми підлеглими. Газетяр вперше почув його голос, коли той віддавав якусь команду. Щоправда не розібрав слів. Хоча зміст команди став зрозумілим дуже швидко – один з поліцейських порився в кишені ковбасника, витягнув зв’язку ключей. Поспішно підбіг до Начальника поліції, козирнувши, віддав. Начальник поліції, підкинув ключі на долоні, після чого сховав до кишені. Вигляд у нього був задоволений.

Газетяр дивився на все це широко розкритими очима. Миттю згадалася вранішня зустріч з ковбасником, принизливою біллю віддалась в душі розмова з бургомістром. Він зустрівся поглядом з ковбасником. Не витримавши відвів, втупившись очима в бруківку. Рот ковбасника був затиснутий долонею поліцейського. Але очі… очі цього мужнього чоловіка сказали йому, боягузу, все.

Газетяр ледве дійшов до редакції. Зробив якісь розпорядження, дістав пляшку спиртного та напився до втрати розуму.

 

 

* * *

 

“Сьогодні ковбасня не працює”. Це оголошення залишилось висіти на ковбасні дуже довго. Місто залишилось без смачних ковбас. Ніхто більше не міг їх робити.

 

 

* * *

 

В наступному випуску газети городяни прочитали: “Останні події ще раз підтвердили слова нашого всіми любимого бургомістра, що люди, яких ми здається добре знали, насправді ненавиділи городян і лише вичікували миті зробити шкоду. Все місто щиро дякує Начальникові поліції за швидку і оперативну роботу з одним із таких зловмисників”.

Ще на передовиці було надруковано звернення бургомістра. Пан Бом закликав городян бути обачними, своєчасно повідомляти про любі прояви ненависті до планів влади зробити Вишневе місто щасливим. Також бургомістр повідомляв, що городянам і цього року доведеться потерпіти з перекладанням бруківки. Бургомістр змушений використати заплановані кошти на будівництво відділку поліції та в’язниці, що зараз більш потрібні місту ніж дороги і тротуари. Також, нагадував бургомістр, що утримання Надзвичайної інспекції  догляду та обліку за вишневими деревами міста і поліції коштує чималих грошей. Тож бургомістр в кінці свого звернення повідомляв городян про тимчасове підвищення податків.

 

 

* * *

 

Газетяр категорично відмовлявся від запрошень ресторатора, ювеліра та фінансиста зустрітися. Вони прийшли до нього. Але газетяр закрився в своєму кабінеті. Спілкуватись, навіть через зачинені двері не захотів.

 

 

* * *

 

Майстри змушені були підняти ціни на свою продукцію, щоб мати змогу платити підвищені податки. Навіть у пекаря хліба стали купувати менше. Він ледве зводив кінці з кінцями.

Матері стали стригти своїх дітей дома, щоб хоч трохи заощадити кошти. Попит на послуги перукаря, які також подорожчали, зменшився. Бувало, що він годинами сидів біля своєї перукарні без роботи.

П’єса про героїчну подорож пана Бома за вишневими деревами ще йшла в театрі, але відвідувачів ставало все менше та менше — у людей поменшало грошей на розваги.

 

 

* * *

 

Проте не все було так погано. Гордість міста — вишневі дерева зацвіли своїм білим цвітом. Самі найперші три вишні на центральній площі за рік помітно виросли і цього року дійсно дали більше цвіту. Городяни цілими сімействами неспішно прогулювались від одного до іншого вишневого дерева. Всі сподівались, що на цей рік вишень вистачить якщо не кожному, то на кожну сім’ю, чи принаймі на кожний будинок. Пані Кру, що навідріз відмовилась помирати в минулому році, дуже любила сидіти біля віконця і спостерігати за «своїм» вишневим деревом. Вона дуже сподівалася, що на її долю дістанеться хоч одна ягідка і вона з думкою, що не даремно прожила життя, нарешті зможе спокійно померти.

 

 

* * *

 

“Надзвичайна інспекція догляду та обліку за вишневими деревами міста, — писалось в одному з наступних випусків газети, — виявила низку порушень по догляду за вишневим деревом на одній з вулиць. Через що на цьому дереві виросло значно менше квіточок, ніж на будь якому іншому. Ретельне розслідування випадку халатності спеціальною комісією інспекції, довела вину диригента театру міста. Винуватець цілком визнав свою провину. На перший випадок вирішено не застосовувати до нього суворих заходів. Диригент заплатив суворий штраф та повинен буде відбувати громадські роботи — тягати цеглу на будівництві поліцейського відділку і в’язниці.”

На щастя диригента будівництво велось вдень та вночі кількома бригадами будівельників. Тож за місяць всі роботи були виконані. Бургомістр з цього приводу організував святкове відкриття нових споруд. Під звуки оркестру, яким керував, щасливий від того, що більше не буде тягати цеглу, диригент, грав веселу мелодію. Паличка диригента радісно порхала в загрубілих руках. Під звуки мелодії бургомістр з начальником поліції урочисто перерізали червону стрічку. Городяни плескали в долоні, але якось мляво. З оплесками виручили дітлахи — в школі на честь свята були відмінені заняття, натомість дітлахів привели до новобудови. Під пильним наглядом директриси і вчителів діти плескали в долоні щосили. “Як треба”.

Першими мешканцями в’язниці були, звісно, Маргарет та ковбасник. Їх в наступну ніч потайки перевезли в критому возі під посиленою охороною. Квіткарка і ковбасник, на взаємну радість, змогли навіть перемовитись кількома словами, хоч як охорона не намагалась цьому завадити. Дівчина схудла, виглядала блідою. Ковбаснику боляче було бачити її в такому стані. Камери, в яких їх тепер тримали знаходились далеко одна від іншої. Тож більше спілкуватися або хоч перестукуватися вони не могли.

 

 

* * *

 

 

В школі, по програмі патріотичного виховання, була створена дружина під символічною назвою “Червона Вишня”. Дівчата гордо носили значок “Юна Вишня”. З написом на значкові для юнаків довелось поморочитись. Доки вчителька літератури науково не довела, що в деяких випадках можливо нехтувати правописанням і навіть вводити нові правила. Після чого юнаки стали носити на грудях значок з написом “Юний Вишень”. Також з гордістю.

Перших членів дружини приймав до лав сам бургомістр. Він дуже хвалив таку патріотичну ініціативу. Тож директриса школи розхоробрилась і урочисто вручила значок “Юний вишень” і йому. Пан Бом довго вдивлявся в напис на своєму значкові, але нічого не сказав. До лав “Червоної Вишні” приймали лише тих дітлахів, що знали інструкцію по догляду за вишневими деревами на пам’ять. Всі двадцять сторінок.

Директриса школи була дуже задоволена своєю ініціативою. До школи приходив сам пан Бом! Поруч крутився газетяр, тож на завтра треба обов’язково купити газет з розповіддю про школу, «Юних Вишень» і, звісно, про неї.

На жаль, цей урочистий день зіпсував школяр, якого щойно прийняли до лав дружини.

Цей «Юний Вишень» так хутко біг порадувати батьків, що з усього розгону налетів на вишневе дерево. Тоненьке дерево тріснуло під вагою незграби.

Негідник навіть не намагався втекти. З жахом він дивився на заподіяну шкоду. Сльози збігали по щоках. Одна сльозина впала на новенький значок, від чого він нагло заблищав радісним червоним ще дужче, ще яскравіше.

На вулиці був майже траур. Поліцейський тут же заарештував батьків юнака за “непатріотичне виховання”. А інспектор зірвав з поганця значок “Юний Вишень”, заради якого той так швидко та невдало біг додому. Щоправда в в’язницю запроторили лише батька юнака, над матір’ю зжалілись.

Сім’я державного злочинця стала чужою на вулиці — ніхто не вітався з жінкою, її не помічали сусіди. А справу юнака розглядали перед усією школою, не тільки перед дружиною. Негідника було осуджено, йому знову почепили значок “Юний Вишень” на груди і тут же з ганьбою зірвали разом з клаптем сорочки. З ним перестали дружити, ніхто не спілкувався. Вчителі ставили йому найгірші відмітки, навіть не питаючи знання по уроку.

Після цього випадку до інструкції по догляду за вишневими деревами був доданий пункт про повну заборону дітям гратися, а особливо бігати ближче ніж сто кроків до вишневого дерева. Дерева були висаджені по всьому місту, тож гратися на вулиці дітям було ніде. Особливо відповідальні батьки відводили і приводили дітей до школи та зі школи, старанно і заздалегідь оминаючи вишневі дерева як найдалі.

Мати бувшого “Юного Вишня” не витримала. Напакувала якихось харчів, самих необхідних речей, взяла свого сина за руку і ні з ким не розмовляючи пішла з міста. Сусіди проводжали її недобрим поглядом. Ніхто за ними не жалкував – якщо не вмієш виховувати дитину, то нічого тобі робити в місті, де всі, незабаром, стануть щасливими.

 

 

* * *

 

Ще одна неприємна новина прошла тихим шепотом по місту. Парикмахер повісив на дверях своєї перукарні напис: “Продається приміщення з усім майном, а також гарний будинок”. Люди не не могли повірити, що таке можливе. Навмисне приходили подивитися на клапоть паперу, сумно похитували давно не стриженими головами. Та ніхто не підходив запитати з якого дива він прийняв таке не розумне рішення.

Лише пекар знайшов час навідатись до перукаря підстригтись і заодно поспілкуватись.

— Що це ви, пане перукар, надумали?

— Ви й самі розумієте, пане пекарю. В мене троє спиногризів росте. Шибайголовище ті! Вони ж не ходять, навіть небігають по вулиці – вони літають! Не дай Боже хтось із них зачепить ту кляту вишню. Мені до в’язниці сідати? Й так діти на вулиці не грають. Лмшк до школи та зі школи. Ви мені скажіть коли таке було?

— Певен, що ніколи. І ми грали, і батьки наші. — Згодився з ним пекар.

— Отож. А мої діти не грають на вулиці і інші діти також. Якщо діти не грають на вулиці, то це неправильне місто. Я вам це відверто скажу. – Перукар дуже смішно топнув ногою.

— Маєте рацію, пане перукар.

— Коли що, навіть передачу до в’язниці не дозволять. Від вас же не приймають, я знаю, ні шкоринки, ні для Маргарет, ні для ковбасника! За що їх скажіть тримають під вартою? Вже місяць моя сім’я не їла ковбаси. Якщо в місті нема ковбаси — це також неправильно.

— Маєте рацію, пане перукар. — І тут погодився пекар. Він кілька разів намагався щось передати для свого товариша та квіткарки, але марно – бургомістр заборонив щось для них передавати.

— Та на додачу з цими новими податками я не можу прогодувати свою сім’ю. Всі збідніли, тож економлять — стрижуться-голяться вдома, як можуть. По вулиці ходити неможливо — що не зачіска, то якийсь жах. Я художник, хоч і по зачіскам. Мені на це боляче дивитись. Роботи стало менше, а податків плачу більше. Ви в себе запитайте коли моя жінка в останнє купувала у вас якусь булочку? Вже й не згадаєте. Лише хліб! І того менше, ніж зазвичай. Я вам так скажу, місто в якому перукар не може дозволити своїй сім’ї купити булочку — це неправильне місто. — Перукар на хвилинку задумався. — Чи перукар неправильний з кривими руками. Скажіть, пане пекарю, в мене криві руки?

— Навіть не думайте на себе таке, скільки років до вас хожу! І зараз постригтися хочу!

— От бачите. А ви питаєте чому я тікаю з цього міста!  — Перукар схопився за ножиці. -Не треба грошей, хай буде останній раз безкоштовно.

— Дякую, пане перукар. Нехай перед від’їздом до мене зайде ваша жінка. Надам хліба, булочок… в останній раз…безкоштовно…

Об’ява на перукарні не сподобалась пану Начальнику поліції і дуже не сподобалась пану Бому. Перукаря в супроводі поліцейського привели до кабінету бургомістра. Бідолаха зі страху ледве двигав ногами, вважав що його вже заарештовано. Але на його здивування до нього віднеслись дуже люб’язно. Секретар привітно посміхався і навіть самотуж відчинив йому двері до кабінету. Без всяких чекань, а відразу, як його привели до приймальні.

— Заходьте, шановний. Вас вже зачекались.

Чогось це слово «шановний» дуже різануло вухо перукареві. Цей секретар, один з небагатьох, що продовжував ходити до нього стригтися. За нового бургомістра вів себе в його перукарні пихато, розмовляв зверхньо, всіляко демонструючи, що він, перукар, йому не рівня. А тут – «шановний»! Перукар розсудливо нічого не сказав, про те що подумав. Та і ніколи було – його завели до бургомістра.

В кабінеті пан Бом і Начальник поліції навіть піднялись назустріч перукареві. Щиро посміхались, довго тисли руку.

— Каву чи чаю вам, пане перукар? — Бургомістр всадив перукаря в зручне крісло.

— Ні-ні. — Перукар сидів на самому краєчку. Більше всього на світі йому хотілось втекти звідси. — Дякую, мені не хочеться.

— Відмову ми не приймаємо! — Бургомістр повернувся до Начальника поліції. — Адже так, пане Начальник.

— Саме так, пане бургомістр. — І повернувся до перукаря. — Ви маєте вибрати. Або-або!

Від посмішки Начальника поліції у перукаря перехопило подих. В грудях несамовито закалатало серце. Це «або-або» прозвучало надто двояко.

— Чаю…кави…ні…чаю… — Ледве зміг вимовити.

Бургомістр закалатав в дзвоник.

— Чаю та кави пану перукареві. — Віддав він наказ секретареві.

За хвилину секретар поставив перед гостем дві чашки з чаєм та кавою. В окремій посуді був цукор з срібною ложечкою.

— Дякую. — Тільки й мовив перукар.

Схопив якусь з чашок навмання, зробив ковток, не розбираючи що п’ьє.

— До мене дійшли дуже дивні слухи, пане перукар, — почав пан Бом, — ніби ви маєте намір продати свою перукарню і виїхати з міста.

— Не сердіться на мене пане бургомістр і ви пане начальник, також не звольте гніватись. — Перукар не знав куди подітись. — Я дуже цього не хочу. Все життя в цьому місті, тут одружився, трьох діточок виростив. Такі спиногризи, душа радіє. Але мушу. Не хочу, та мушу. На мій превеликий жаль.

— Що таке трапилось, скажіть нам, що ви змушені піти на такий крок?

— Це сумна сімейна історія, пане бургомістр. Навіть не знаю чи варто вас нею відволікати. Ви надто зайнята людина для такого дріб’язку…

— Та що ви! Ми для того займаємо свої посади, щоб турбуватись за городян. Розкажіть, нам дуже цікаво. Чи не так, пане Начальник поліції. – Голос у пана Бома був, м’який, дружній… надто люб’язний. Перукареві ще більше стало не по собі.

— Саме так, пане бургомістр. Поліція над усе любе цікавитись життям городян! А обов’язок городян віповідати, коли їх питають. — Начальник поліції навіть намагався вміхнутися, але в нього це дуже погано вийшло.

Перукар від цієї посмішки зблід ще більше.

— Отримав повідомлення, — почав видумувати він, — аж з іншого міста. Що батько мій важко хворий. Тож маю святий синівський обов’язок виїхати до нього та доглядати.

— Яке лихо! — Заспівчував бургомістр. — Сподіваюсь, що все минеться.

— Дуже сподіваюсь. Дуже. – Чашка з чимось (перукар зо страху досі нерозібрав що він пив) тремтіла в руці.

— Але ж навіщо продавати свою перукарню? Батько одужає, а ви повернетесь і будете займатися улюбленою справою. Чи не так? Повернетесь?

— Сподіваюсь, дуже сподіваюсь. Але за батьком треба буде довго доглядати. Змушений буду заробляти собі та сім’ї на чужині.

— Ой-ой-ой як погано. — Поспівчував бургомістр. І тут же його голос змінився з співчутливого на сердитий. — Ось чомусь ми з паном Начальником поліції не віримо жодному вашому слову. Чи не так, пане Начальнику поліції?

— Жодному. — Підтвердив Начальник поліції. — В мене руки сверблять такого брехуна посадити до в’язниці. А перед цим добряче врізати в пику!

Чашка випала з рук перукаря. Темна рідина пролилась по штаням. Перукар оговтався, підхопив чашку. Обережно поставив на стіл. Подякував, подумки, Богові, що вона впала на килим і тому не розбилась. Швидко поставив черевик на пляму, щоб її не було видно.

— Ну що ви так, пане Начальник, відразу саджати. В нас доброчинне місто. Ми ж з вами піклюємось, щоб всі в ньому були щасливі. — Бургомістр знову був люб’язний, але вже не посміхався. Здавалося, що він не помітив прикру незграбність з чашкою.

— Д…д…якую, пане бургомістр. — Ледве пролепетав перукар.

— А що нам каже обов’язок про турботу життя міста, пане Начальнику поліції?

— Треба зламати йому руки, а потім посадити до в’язниці! — Намагався вгадати той. -А перед цим, таки в пику, хоч раз!

— Та що ви! Як можливо ламати руки єдиному в місті перукареві? Ніяк не можна!

— То давайте переламаємо руки комусь з його родини!

Перукар ледве не знепритомнів.

— Встигнемо, пане Начальнику. Ще встигнемо. Давайте дамо шанс нашому перукареві зрозуміти свою помилку.

— Давайте дамо, пане бургомістр, лише щось зламаємо і відразу дамо!

— Пане перукар, не треба втрачати свідомість. — Бургомістр ляснув по щоці перукаря. — Але зрозумійте, будь ласка пана Начальника поліції. Він дуже розстроєний, що єдиний перукар в місті має намір виїхати геть. Скажу навіть більше! Нам боляче, що ваші діти і дружина втратять можливість скуштувати вишні. Така смакота! А ви хочете полишити їх цієї радості. Ви не хочете щастя вашій сім’ї?

— Я…я…

— Заткни пельку! — Гримнув на нього пан Бом. — Ти будеш казати: “так, пане бургомістр!”, і лише тоді коли дозволю! Зрозумів?

— Т..т..ак, п…п…пане бургомістр! – Перехід від «люб’язного» до грубощів стався так несподівано, що перукар ледве не втратив свідомість з переляку.

— От і добре. Тепер слухай сюди, старий дурень. Полиш свої думки про виїзд з міста. Забудь про продаж будинку та перукарні. Місту потрібен перукар і він у міста буде. Навіть якщо у цього перукаря будуть поламані ноги, щоб він не втік. Тепер тобі дозволено говорити. Що скажеш, старий пеньок?

— Так, пане бургомістр!

— Ви точно зрозуміли мою думку?

— Так пане бургомістр!

— Ще ви наділяєтесь громадським обов’язком. — Добавив Начальник поліції. — Будете стригти мене і моїх поліцейських безоплатно.

— Так, пане бургомістр.

— Я не бургомістр, бовдур. Он він бургомістр.

— Вибачаюсь, але мені дозволено відповідати саме так.

— Дурень!

— Так, пане бургомістр!

Прийшовши до своєї перукарні майстер зняв та порвав напис про продаж. Замість неї почепив: “зараз буду”. Після чого щодуху помчав додому. Там розповів сім’ї, про розмову в кабінеті бургомістра. Наявні гроші були розділені між усіма членами сім’ї порівну.

Поодинці, з порожніми руками, щоб не викликати підозру, вони різними шляхами вибрались за межі міста і лише коли місто зникло з виду зустрілись знову. Обнявшись один з одним довго плакали, а потім швидким кроком подались геть шукати кращої долі. П’ятеро людей того дня були щасливими. Але за межами міста.

 

 

* * *

 

Втеча перукаря викликала приступ люті в пана Бома.

— Я їх, падлюк, щасливими роблю, не шкодуючи ні сил, ні себе. Яка невдяка!

Бургомістр несамовито метався по своєму кабінету з кутка в куток. Раптово підскочив до Начальника поліції, з розмаху вліпив ляпаса.

— Тебе, навіщо я поставив начальником? — Бургомістр розмахнувся ще раз, але не вдарив. В останню мить відвів руку. — Не можеш впоратись з роботою? Так мені і скажи! Іди тоді геть, а я знайду іншого. На твою роботу знайдеться багато бажаючих!

Начальник поліції, блідий як крейда, стояв наввитяжки.

— Визивай газетяра, треба припинити шкідливі слухи. Я тобі скажу, що йому надрукувати в газеті. Майно перукаря на продаж. Гроші принесеш мені. В казну міста підуть!

В наступному випуску газети було кілька цікавих статей. Одна з них закликала городян утримуватись від слухів та брехні — перукар з сім’єю не тікав з міста, а терміново від’їхав до хворого батька в інше місто. Одразу після цієї статті було ще два оголошення від влади. В першій офіційно повідомлялось, що коли хтось має бажання покинути місто, то повинен отримати дозвіл від Начальника поліції. Також повідомлялось, що відтепер поліцейські будуть цілодобово чергувати на всіх виїздах до міста. Пояснювалось це тим, що в інших містах беруть завидки від щасливого життя в Вишневому місті, тож сплять і бачать як нашкодити, як вкрасти вишневі дерева. Тож поліція буде перевіряти на виїзді всіх — чи не мають приїзжі злих намірів.

Ще одна об’ява повідомляла про продаж перукарні і будинку перукаря з усім майном за злісну несплату податків.

Ці три статті, та же так невдало розташовані на передовиці одна біля одної, викликала великий резонанс в місті. Люди пошепки обговорювали події, кожного разу замовкаючи, коли хтось незнайомий чи малознайомий проходив поруч. Незрозуміло було – якщо бургомістр остерігається «шкідливих» приїзжих з інших міст, то чому задіяні обмеження для жителів Вишневого міста? Багато хто приходив на виїздну дорогу переконатись — вільного виїзду-в’їзду з міста вже не було. Поліцейські чергували цілодобово.

Пекар, чомусь, назвав цей день першим, коли городяни почали користуватися розумом. Він ці слова повторював кілька разів при покупцях в своєму магазині. Ніхто не зважився йому на це щось відповісти.

Але ці три статті тьмяніли перед найголовнішою, четвертою, що була надрукована за той день в газеті. В ній повідомлялось, що квіти на вишневих деревах успішно переросли в ягідки. Які ретельно перераховані інспекторами Надзвичайної інспекції догляду та обліку за вишневими деревами міста. Кількість зелених ягідок не повідомлялось, мотивуючи «службовою таємницею». Проте стало зрозуміло, що на жаль, на всіх городян цього року вишень не вистачить. Тож бургомістр складає список городян, котрі мають найбільші заслуги перед містом. В першу чергу в список будуть заноситись ті городяни, що активно працюють проти ворогів і недоброзичливців міста. Для допомоги таким патріотичним городянам біля поліційного відділку поставлена скринька. Куди, таким свідомим городянам, буде зручно вкидати листи з повідомленнями про любо-яку шкідливу дію проти міста, бургомістра та вишневих дерев. Ще городян закликали до пильності. Пропонувалось уважно прислухатись до антипатріотичних розмов навколо. Про них, про ці розмови та «балакунів», треба негайно повідомляти через скриньку Начальникові поліції. Всі повідомлення будуть, в першу чергу, враховуватись при складанні списку на отримання вишні. За особливо важливі повідомлення навіть обіцялось аж дві, а то і три вишневі ягідки.

Резонанс від цих публікацій був дуже великий.

По-перше городяни стали менше спілкуватися між собою.

По-друге люблячі батьки замислювались, як добути вишень для своїх чад.

 

 

* * *

 

Ресторатор, з першого ж вечора після тих публікацій, почав втрачати клієнтів. Їх і так, після підвищення податків, поменшало, а після виходу газети в тираж в нього від відвідувачів залишились лише інспектори Надзвичайної інспекції та поліцейскі. Нікому не хотілось в людному місці після чарки-другої бовкнути зайве.

 

 

* * *

 

В школі на зборах дружини “Червона вишня” з ганьбою, хоч і заочно вигнали трьох синів перукаря. В своїй промові директриса зовсім заплуталась. Вона наголошувала, що сини перукаря згідно газети не тікали з міста, але все одно повинні понести покарання за це. Після чого довго патякала про патріотизм до міста, вишень і бургомістра.

Під впливом її слів з шеренги вийшов “Юний Вишень” початкового класу і перед всією дружиною школи розповів, вчорашні слова батька: “що йому дітей з цими податками годувати нічим. Якщо йому запропонують позбавитись вишень, та понизити податки чи цілу жменю тих клятих ягід — він вибере перше.”

Учня дуже похвалили. Всім наказали брати з нього приклад. Директриса відразу після зборів записала сказане дитятою  і віднесла до скриньки біля поліцейського відділку. Підпис поставила свій. Вона отримала свій шанс на вишню, а батька маленького придурка через годину арештували.

 

 

* * *

 

Вчитель біології пишався своєю двадцятисторіночною інструкцією по догляду за вишневими деревами. І дуже сподівався отримати за це свою вишневу ягоду. Проте, про всяк випадок, вирішив збільшити свої шанси. Недовго думаючи він написав та відніс до скриньки листа на двірника школи. Який в їх приватній розмові не поділяв захоплення вчителя неземною красою вишневими квіточками. І навіть мовив зовсім антипатріотичне — що троянди гарніші.

Наступного ранку директриса школи зібрала вчителів в своєму кабінеті. По її словам в зв’язку з тим, що двірник “там де треба” доведеться вчителям по черзі приходити удосвіта і підмітати прилеглу ділянку. За іронією долі першому довелось підмітати двір вчителю біології.

 

 

* * *

 

Пан Бом знову відвідав Маргарет. Довелось цього разу одягати костюм. До в’язниці через все місто в домашньому халаті не підеш. Тож довелось витерпіти деякі незручності.

Синці на Маргарет від минулих побоїв зажили. Бургомістр з задоволенням відмітив, що її вже можливо показувати на люди, звісно, якщо дівка згодиться на його пропозицію.

Камера була приблизно такою за розміром, як в підвалу бургомістрової резиденції. Проте трохи світліша – в дальній стіні було невелике віконце з гратами.

— З новосіллям тебе. – Засміявся бургомістр.

Квіткарка вжалася до стіни. Проте нічого не відповіла.

— То що, порозумнішала? — Запитав пан Бом. Йому і на думку не спало хоч якось привітатися.

Дівчина, пам’ятаючи про минулі побої, притиснулась ще сильніше в дальньому кутку камери. Мовчала.

— Я задав питання!

— Що ви від мене хочете?

— Зовсім пусте, я вже й сам можу впоратись. Та з тобою мені буде простіше.

Бургомістр пройшовся по камері, задивився на небо крізь грати. Робити паузу він вмів. Дівчина не рухалась зі свого кутка, лише насторожено дивилась на нього. Пан Бом чекав, що Маргарет не витримає і задасть питання, та вперта дівка мовчала. Довелось продовжити:

— Тобі треба буде прилюдно сказати, що саме минулий бургомістр тебе надоумив зробити свій поганий вчинок.

— Я нічого не робила.

— Так, ми обидва про це знаємо. І більше ніхто. Але всі впевненні в твоїй провині. Тож робила ти, чи ні — то вже не важливо.

— Навіщо вам бургомістр?

— Страшніший за все недобитий звір. Хтоб це не був — лев, олень чи щур. Їм вже нічого втрачати, тож вони кидаються з усією люттю без жодного страху. Їх атака страшна та нищівна в своїй останній агонії. Я не хочу старого бургомістра залишати без догляду. Хай буде твоїм сусідом.  — Пан Бом повернувся до дівчини. — То що, домовимось?

— Ні. — Дівчина дуже боялась нових побоїв, тож перед своїм “ні” закрила обличчя руками.

На її подив пан Бом сплюнув на підлогу і мовчки вийшов з камери. На цей раз минулось без побоїв.

Квіткарку ще довго після цих відвідин теліпало.

 

 

* * *

 

Під час щоденного перерахунку зелених ягід Інспекцією з догляду та обліку була виявлена нестача однієї ягоди. Інспектори облазили під деревом, поруч з ним мало не навколішках. Але ягідку не знайшли. Жителі сусідніх домівок були оштафовані на значну суму грошей. Проте найбільшим горем для них було попередження, що жоден не отримає вишню, доки не зізнаються хто зірвав і з’їв незрілу ягоду.

Голова інспекції намагався використати ситуацію на свою користь. Під час доповіді бургомістру був звинувачений в недбалому виконанні обов’язків Начальник поліції. З того часу стосунки між ними було зіпсовані назавжди. Обидва боролись за вплив на бургомістра з подвоєною силою. Пану Бому таке протистояння подобалось.

Начальник поліції змушений був особисто провести бесіди з жителями прилеглих домівок. День пройшов в тяжкій виснажливій праці. Але не даремно. Під вечір він задоволений йшов з доповіддю до бургомістра. Під пахвою в нього було дві теки з документами. В одній доноси сусідів один на одного, а в іншій, значно товщій, звернення громадян до бургомістра. На кожному папірці було зафіксовано безліч проступків інспекторів і навіть самого Голови інспекції. Жителі, на відміну від інспекторів, знали інструкцію по догляду на пам’ять. Тож недоліки в їх роботі не полишалися поза їх увагою. Особливо, коли про них питав сам Начальник поліції. Найчастіше громадян обурювало як інспектори рахували ягоди. Дуже часто ті тицяли своїми пальцями безпосередньо в вишню. Що суворо було заборонено Інструкцією в пункті двісті вісімдесят шість підпункті сімдесят чотири тире чотирнадцять на вісімнадцятій сторінці.

Авторитет Начальника поліції в очах бургомістра було відвойовано.

В той же день в місті було введено комендантську годину. Про це не встигли дати оголошення чи зробити публікацію в газеті. Тому порушники, на перший раз, відбулися великим переляком та дуже великим штрафом. Але всі ночували вдома

Наступного дня Начальник поліції арештував шістьох городян з прилеглих домівок за кражу ягідки. В одному випадку в злочині була задіяна вся сім’я. Тож Старший поліцейський, якого Начальник поліції вважав за свою праву руку, отримав де жити.

 

 

* * *

 

Пекар дуже болюче сприймав арешт друга. Та  й зміни в місті його турбували не менше. Людей неначе підмінили. Щасливі, добросусідські відносини залишились в минулому. Доноси, арешти, підозрілі погляди один на одного, та жадібні на ще зелені вишні. Він уявити не міг таких змін в його місті. Та, на жаль, дійсність лякала його з кожним днем усе більше і більше. Будучи розумною людиною, пекар вів себе дуже обережно. Не так, як в перший день, коли зробили оголошення в газеті про виїзд з міста. Більше він подібних думок відкрито не висловлював. Пам’ятаючи, що у в’язниці другові і місту не допоможеш.

Тож він спочатку пекар завів собі нову звичку в обідню перерву прогулюватись містом. Щоразу його маршрут пролягав різними вулицями, але завжди так, щоб неодмінно опинитися з однієї чи іншої сторони в’язниці. Після кілько таких прогулянок пекар вивчив

розташування вікон, товщину грат, навіть, наскільки зміг, графік чергувань. Дуже обережно спостерігав за поліцейськими, доки не виявив тих, що безпосередньо охороняли в’язницю. Ще деякий час приглядався до них. Обережно вибрав одного, з котрим вирішив ризикнути. Дочекався коли той до нього завітав в пекарню.

— Доброго ранку, пане поліцейський, знову на зміну? — Пекар дуже щиро посміхався, хоча хто б знав яка ненависть була в його душі.

— Так, на добу заступаю. Тож маю у вас купити хліба.

— Яка у вас важка та відповідальна праця! Подумати лише — цілу добу!

— Це мій обов’язок. Що поробиш.

— Ви справжній герой! Не кожний зможе! – Пекар був самою люб’яхністю. — Не потрібно грошей! Я дуже хочу зробити вам приємне. Ось, крім хліба я покладу до пакунку булочок. Дуже смачні. Я не прийму відмову. Ні! Таки додам ще кілька! Ось цих і ще цих!

— Дякую вам, пане пекар. До нас в місті не дуже гарно відносяться, а ви так з розумінням. – Поліцейський був дуже здивований таким добрим відношенням до нього.

— Бо дурні. – Пояснив пекар. — В нас ніколи не було поліцейських. Не розуміють, як це добре, коли поліцейські контролюють кожен крок та не допускають свавілля з безладом.

— Повністю згоден з вами. Ні свавілля, ні безладу не допустимо!

— Ось ваш пакунок. Навіть не виймайте гроші!

— Дякую вам, навіть трохи дивне і незвичне таке відношення.

— Ми ж з вами вже прояснили, бо дурні та не розуміють. Може кави? В мене дуже смачна. Заклад пригощає!

Поліцейський, звісно на халявну каву згодився. Пекар повісив на двері табличку “зачинено”, щоб ніщо та ніхто не заважав його плану. Зробив каву поліцейському і собі. За іронією долі поліцейський всівся на те місце, де полюбляв сидіти ковбасник. Пекар ледве зміг себе стримати. Проте ззовні себе не видав. Посміхався до поліціанта ще щиріше.

— Ось, будь ласка, до кави дуже пасує круасан.

— Дійсно добре! Навіть неперевершено! — Поліцейський був в гарному настрої від відношення пекаря. Кава і круасан були дійсно дуже добрі.

— До речі про круасани. В мене є приятель, який їх дуже полюбляє.

— Ваш приятель має смак. Вони дійсно чудові.

— Дякую, пане поліцейський. Так от, у нього сьогодні день народження, тож мені дуже хочеться його пригостити…

— Так пригостіть. Добра справа, коли полюбляє.

— Біда в тому, що він у в’язниці. Якби була ваша ласка йому передати…

— Нам суворо заборонено! При всій повазі, пане пекарю.

— Один маленький круасанчик! Лише один! Я вас віддячу, пане поліцейський!

Поліцейський уважно подивився на пекаря. Озирнувся на двері — чи добре зачинені.

— Ви сказали «віддячите», пене пекарю?…

— Я в цих справах новачок, навіть не уявляю скільки коштує подяка за маленький круасанчик…

— Маленький, великий… — Поліцейський оглядав приміщення, підраховуючи скільки здерти з пекаря. — Яка різниця, за любого розміру можу позбавитись роботи.

— Тож..

— Сто монет! — Поліцейський бовкув цифру таку, що й за рік не заробив би.

— Ого, пане поліцейський, хоч трохи поступіться. В мене заощаджень за все життя дев’яносто дві монети.

— Давайте зараз дев’яносто дві, решту будете мені винні.

Пекар тяжко зітхнув, пішов до іншої кімнати. Трохи попорпався в шухляді, вийняв гроші. З полиці прихопив заздалегідь заготовлений пакунок з круасаном. Повернувся до кімнати.

— Ось, пане поліцейський, гроші. А це круасан, який дуже любе мій друг.

Поліцейський відставив каву, почав перерахувати гроші нітрохи не переймаючись, що робить це при пекареві.

— Дев’яносто дві. Я не мав сумніву, що ви чесна людина. Хто ваш друг? – Поліцейський, з задоволенням зважив на долоні гроші. Сховав кудись далеко до внутрішньої кишені.

— Цей круасан для пана ковбасника.

— Ковбасника? От чорт! На нього бургомістр має дуже великий зуб. Та що поробиш — я людина слова і всі цим користуються. Коли віддасте інші вісім монет?

— Ви свята людина, пане поліцейський. Таких більше нема. В самий найближчий час я поверну вам решту!

Поліцейський кивнув головою. Обидва, задоволені спілкуванням, посміхнулися. Пекар ледве зміг позбутися цього поліціанта. Тому захотілося ще кави, ще погомоніти хоч про щось. Поривався розповісти про своє складне життя, але, на щастя пекаря, поліцейському вже час був поспішати на службу. Тож він урочисто пообіцяв розповісти свою історію іншого разу. Пекар відповів, що буде нетерпляче чекати.

Після того як задоволений поліцейський пішов, пекар так і не зняв повідомлення з дверей. Пекарня залишилась зачиненою. Небачена подія за багато років. Та, мабуть, за все його життя.

— Як мало часу. — Пекар глянув на годинника. – Цей базіка мало не сплутав всі мої плани.

Не гаючись вийняв з шафи інструменти, трохи повагався. Все було продумано, але йому важко було зробите те що планував. Вся його душа була проти задуманого. За мить, пересилив себе, таки взявся до роботи — повідкручував від печі прибори, з іншого обладнання зняв найважливіші елементи, без яких воно ставало купою мотлоху. За дві години не залишилось в пекарні жодної техніки, якою можливо було працювати. В підлозі було завчасно зроблено сховище, тож пакунки з викрученими деталями обережно опустив туди. Закрив дошки, старими гвіздками, щоб не відрізнялись від сусідніх, забив свою схованку. Трохи посипав мукою на підлогу. Походив по приміщенню, потоптався. Лише після цього полегшено зітхнув. Схованку неможливо було знайти.

Пекар знову поглянув на годинник — управився вчасно, хоча почав робити шкоду своїй пекарні пізніше запланованого. Зітхнув. Написав записку, поклав її на видне місце. Після чого зняв свого білого капелюха, поварський одяг. Переодягнувся в звичайний костюм. Більшість городян бачили його лише в поварській робі і так до цього вигляду звикли, що пекар знав — не кожен взнає його в цивільному. Не кожен городянин навіть знав якого кольору його волосся і чи є воно взагалі. Поварський ковпак надійно захищав тісто від його волосся.

Знову глянув на годинник. Пора. З сумом оглянув свою пекарню. Стільки років… Скільки хліба, булочок, пиріжків, тортів, тих же круасанів, що так любив ковбасник… Боючись, що не втримається і заплаче, підхопив валізу, повернувся до дверей і вийшов на вулицю.

Огледівся. Як він знав, за багаторічне спостереження з вікна пекарні, на вулиці зараз зовсім не повинно бути людей. Десь півгодини, порожня, чи майже порожня вулиця. Хіба що випадково хтось буде вештатись. Йому пощастило. Розрахунок виявився вірним — нікого навкруги не було. Йому не потрібно тридцять хвилин, достатньо лише п’ять, щоб нікого поруч. Щоб його ніхто не побачив. Пекар любив місто, любив городян. Але зараз не довіряв нікому.

Неспішною ходою, навіть не обертаючись на пекарню, пішов у потрібному напрямку. Для сторонніх, якщо трапляться, неквапливий городянин, без особливих якихось термінових справ.  Якщо хтось помітить його, то не зверне уваги. А якщо й затримає погляд, то все одно не пізнає без поварського одягу.

На тій же вулиці, біля потрібного будинку огледівся. Нікого. Зовсім нікого. Йому щастить. Товкнув двері і миттю заскочив досередини. Поквапливо зачинився за собою. Обережно виглянув в вікно. Нікого, ніхто його не помітив. Розум, розрахунок та трохи везіння.

Будинок перукаря знаходився по його вулиці, на протилежному боці. З того часу, як перукар втік з сім’єю з міста, будинок був в продажі. Але до цього часу покупців ні на перукарню, ні на власне будинок не знайшлось. Пекарю дуже зараз в нагоді було те, що одне з вікон будинку дивилось на його пекарню. Зручний спостережний пункт. Розташувався зручніше. Набрався терпіння, почав спостерігати.

— Почнемо з першого плану, пане ковбасник, — вимовив він сам до себе з посмішкою, — але до другого я також готовий.

 

 

* * *

 

Поліцейський, з котрим домовлявся пекар, за такі великі гроші дійсно хотів виконати прохання пекаря. На нещастя, він вирішив на початку зміни випити чаю. Зробив, як завжди любив, не дуже міцну, розвернув пакунок від пекаря. На його жаль в пакункові був хліб, були булочки, але круасанів, якими його пригощав пекар не було.

— Якщо я заміню круасан булочкою, то ковбаснику все одно буде подарунок на день нарождення. — Вирішив він для себе. – В його становищі навіть шкоринка хліба за щастя.

Тож круасан з одного пакунка перекочував на стіл до поліцейського, а замість нього був покладена одна з булочок. Якби круасан дістався ковбаснику, він одразу звернув би увагу на незвичну форму. І поставився до цього кулінарного виробу обережно. Бо як виглядають круасани від друга дуже добре знав.

Поліцейский не придав уваги вигляду круасану, відсьорбнув здоровий ковток чаю та відкусив круасан ледве не до половини. На страшний рев збіглися майже всі поліцеські в’язниці. Невдаха, з перекошеним від болю обличчям, тримав на долоні поломаного зуба.

— От зараза! Що він туди поклав?

З надломленого круасану тирчала пилка. Один з поліцейських поколупався ножем в тісті. Крім невеликої пилки була знайдена записка.

— Ого! Вітаю, панове колеги, ми попередили втечу.

Навіть невдаха-поліцейський забув про біль. Всі, затамувавши подих, дивились на папірець. Пильний поліцейський обережно розгорнув невеличку цидульку.

— ”Друже, на грати цього вистачить. Чекаю тебе там, де дуже полюбляли буженіну за твоїм фірмовим рецептом”. — Прочитав поліцейський. Він переглянувся з колегами — ні звернення з ім’ям, ні підпису, ні куди повинен був втекти та переховуватись втікач не зрозуміло…

— Ти де взяв цю булку?

— Це не булка, це круасан.

— Мені байдуже. Хто тобі її дав? Для кого?

Поліцейський не знав куди подітись, але таки довелось розповісти про прохання пекаря. Звісно про гроші не було сказано ні слова.

Свою історію поліцейський змушений був повторити ще раз, але вже пану Начальнику поліції. Той був досвідченою служакою, тож нещасливця було обшукано. Всі гроші, включаючи зарплатню виклали на стіл.

— Он воно як… — Дуже тихо, майже пошепки вимовив Начальник поліції. — Сто чотири монети. Допускаю, що чотири монети в тебе з платні.

Начальник поліції відклав чотири монети осторонь. Інші, сто монет, лежали рівними стопками по десяткам.

— Ось ці гроші, — Начальник поліції ткнув пальцем в чотири монети, — ти отримав, щоб ніхто не втік з в’язниці. В тому числі не зміг пронести до неї пилки.

— А ось ці сто монет, — довелося робити широкий жест рукою, — ти отримав від зловмисника за те що пронесеш цю пилку і цим допоможеш втечі.

— Ні, ні. Я й гадки не мав, що туди впихнув пекар. Я лише гроші взяв, але не збирався нічого нікому відносити. От бачите зламаний зуб? — Невдаха відкрив рота та тикав туди пальцем. — Якби хотів передати, то не їв би сам. Я хотів для себе, та товаришів!

— Гроші конфісковані! Цього, — палець Начальника поліції ткнув в напрямку невдахи, — в камеру, до спільників. І негайно послати людей арештувати пекаря! За півгодини він має бути в кайданах в цьому кабінеті. Виконувати!

— Ні! Ні! Я свій! Мене не можливо до камери! — Бувший поліцейський впав на коліна.

— Кому ти мав передати ту булку? — Гримнув на нього Начальник поліції.

— Ковбаснику! Пекар просив передати ковбасникові!

— От до ковбасника його і киньте! В нас персональних камер вже нема. Не місто, а якесь суцільне кримінальне середовище!

Останнє, що встиг побачити бувший поліцейський, коли його волокли з кабінету, як його бувший начальник згріб звичним рухом всі гроші одразу. За мить вони вже задзвеніли в його кишені.

 

 

* * *

 

Поліцейські вже за кілька хвилин опинились біля пекарні. Кілька городян тупцювались неподалеку від входу, чекаючи коли пекар відкриє свій заклад. При появі поліції всі поквапливо відійшли подалі. Поліцаї мовчки переглянулись, коли їм на очі потрапив записка на дверях: “Зачинено”. Один з них обережно потягнув двері на себе. На їх здивування вони легко відчинились.

— Він там! — Пошепки сказав старший. — На три-чотири разом… Три-чотири!

Поліцейські вірвались до пекарні. На вітрині лежало кілька буханців хліба та різні булочки. Не дуже багато, але запах в пекарні був такий смачний, що кожному, хто тільки що вірвався в пекарню, відразу защемило в животі — так захотілось смачно поїсти. Та поліцейські, звісно, стримались. Затупотіли чоботами, розбіглись по приміщенням, заглядували в кожну щілину. Нишпорячи повсюди повимазувались борошном, що так добре була помітною на їх темно-синій формі. Але пекаря ніде не було.

Старший групи, витрушуючись, підійшов до вітрини. Заглянув до каси, але на його жаль грошей в ній не було. Зате побачив записку. Повільно протягнув руку, наче відчував не добре для них, поліцейських і, звісно, для себе також. Неохоче підніс папірець ближче до очей. Хтось побачив його дії, підійшов ближче. Ще один колега зазирнув через плече.

“Нешановні мною поліцейські. В недобрий час з’явились ви в нашому місті. Дуже прошу вас зібрати до купи свою братію, прихопити інспекторів і на чолі з Бомом піти геть. Повірте, для вас це буде найкраще. Бо коли ми вас вишвернемо з міста, то буде вам боляче і неприємно. Ваш час пройшов. Тікайте, доки можете, як найшвидше геть. Без поваги, пекар та городяни міста”.

Старший групи закляк. Ще раз перечитав записку, зміст поступово доходив до нього. Вільною рукою витер хустиною спітнілого лоба. Він не зважився прочитати записку всім, в голос.

— Знайшли когось? — Гримнув він підлеглим. Точніше намагався гримнути, голос зірвався на фальцет.

— Нікого нема. Втік.

— Огляньте всюди, чи нема якихось записок, зброї, чогось дивного.

Поліцейські ще більше повимазувались борошном в даремних пошуках, але ні зброї, ні чогось дивного чи підозрілого не знайшли.

— Забираємось звідси. Він нас чекав тож нічого, крім записки не міг залишити.. Пішли до Начальника, в нас для нього погані новини.

— Те що ми не схопили пекаря?

— Гірше, є новина гірше. — Старший вже сховав записку, тож напустив на себе загадкового вигляду.

Поліцейські в нього нічого більше не питали. Вийшли на вулицю, почистили форму. Старшому все ще не давала спокою записка, що зараз лежала в його внутрішньому кармані. Огледівся навкруги. Городяни стояли поодаль. Дехто сподівався купити хліба. Інші з острахом зупинилися, щоб побачити на власні очі що відбувається. Старшому поліціянту дуже не сподобався їх погляд. “Може дійсно кинути все та втекти, доки можливо”. Тряхнув головою. Ні. Місто в їх руках, наївні городяни нічого не зможуть вдіяти. Ми влада, ми закон. В нас зброя. Що може зробити пекар? Поліцейський наче все правильно собі пояснював, але настрій все одно не поліпшився. Про всяк випадок, старший вирішив всі свої гроші тримати при собі, а при нагоді купити собі звичайний цивільний одяг.

 

 

* * *

 

Пекар спостерігав зі своєї схованками за подіями в пекарні. “Доведеться діяти за планом номер два. — Подумав він. – Ця продажна свиня не передала пилку ковбаснику».

Відступив від вікна подалі. Сів до столу, перекусив. Треба було ще раз обдумати свої подальші дії.

Трохи пізніше обережно виглянув на вулицю. Біля пекарні зібралися домогосподарки. Про щось гомоніли між собою. З тривогою дивились на двері з написом «зачинено». Пекар не міг чути про що вони говорять, але погляди жінок були красномовні.

«Почалося!» — Пекар посміхнувся. Його запасний план починав діяти.

 

 

* * *

 

Начальник поліції був в гніві. Ще і ще раз перечитав записку. Арешт пекаря ставав принциповою справою. Що мав на увазі цей… тістоміс? В нього є зброя? Є спільники? Спочатку цей пекар намагається передати пилку до в’язниці. (Начальник вже встиг порівняти почерки на обох записках). Тепер погрожує владі. Чим? Що він може зробити? У всякому випадку треба його знайти якнайшвидше.

Досвідчений служака вирішив бургомістрові поки що не доповідати про цю подію. Доки не буде знайдено та заарештовано пекаря.

Дістав з шухляди столу записку, що була знайдена в круасані. “Чекаю тебе там, де дуже полюбляли буженіну за твоїм фірмовим рецептом”.  Де це може бути? Відповісти може лише ковбасник. Він знає. Інакше пекар написав би щось інше. Доведеться навідатись до нього. Кинув записку назад до шухляди, але тут же вихопив її. Ще раз порівняв з запискою, котру знайшли в пекарні. Пекар. Не було сумніву. Міг себе двічі не перепровіряти.

«Де дуже полюбляють буженіну? — Начальник поліції намагався вгадати загадкове місце зустрічі. – Це може бути де-будь! Я, наприклад, її теж дуже полюбляю…».

Поліціянт огледів свій кабінет. Сумнівно, щоб пекар призначив саме тут зустріч втікачеві. Де тоді?

 

 

* * *

 

В камері ковбасника бувший поліцейський сидів в кутку на підлозі. Ковбасник відразу пояснив йому, що нари лише для порядних людей. Якщо у цього поліцейського є заперечення, або аргументи на свою користь, то він, ковбасник, готовий їх вислухати. У бувшого поліцейського, а зараз безправного ув’язненого аргументів чи заперечень не було. Надто міцним та дужим виглядав ковбасник. Бувший поліцейський вважав, що ще легко відбувся. Міг бути битим, або дуже битим. Він для себе, коли його бувші товариші вели до камери розглядав лише такі перспективи. А так нічого. Цілий. Оминулось. Поспить на полу, неприємно, холодно але не битий, не ушкоджений. Ковбасник лише випитав у нього про розмову з пекарем, змусив двічі переповісти текст недонесенної записки. І не побив. Хоча з його силою… Людина все життя махала сокирою, розробляючи м’ясо… Бувшому поліцейському радів, що йому хоч в чому пощастило — ковбасник, чомусь, його не побив.  Бувший поліцейський сподівався, що з часом все минеться, якось влаштується. Посидить трохи в кутку на підлозі. Неприємно, але лежати тут же битим цим здорованем було б набагато гірше. Грошей дуже шкода. Такі гроші втратив. Але вже нічого не вдієш. Свого бувшого начальника він добре знав – тих грошей вже не забереш.

Ковбаснику дійсно дуже кортіло побити невдаху поліцейського. Та врешті стримався. Куди важливіше було поміркувати. Отже пекар передбачував, що пилку з запискою можуть знайти. Чи цей бовдур, що сидить наляканий в кутку здасть його, чи зробить якусь дурницю. Яку він і зробив, до речі. Отже завчасно полишив свою пекарню і його будуть шукати. Шукатимуть добряче. Пекар розумно придумав сховатися у перукаря, ніхто не додумається його там шукати. А що саме там це ковбасник зрозумів відразу – кому як не йому знати смаки своїх клієнтів? Перукар дня не міг прожити без його буженіни. Купував кожного дня… Доки не з’явився в місті новий бургомістр.

Ковбасник змусив себе не відволікатися. Намагався зосередитись на можливих діях своїх ворогів. Йому було зрозуміло, що питання дуже невеликого часу, коли до нього в камеру прийдуть з запитаннями. І, напевне, питати будуть не надто вічливо. Ковбасник не мав жодних ілюзій щодо людей, які представляли владу в місті. Глянув гидливо на бовдура в кутку.

— Піднімись. — Наказав бувшому поліцейському.

Той скочив на ноги, злякано дивився на ковбасника, що сидів на нарах і так недобре на нього дивився. Поліцейський з переляку намагався вжатися в куток.

— Що це на тобі? Ремінь? Давай сюди, це тепер мій ремінь.

Поліцейський поквапливо розстебнув масивну бляху, обережно на якнайбільшій відстані протягнув ремінь ковбаснику. Ковбасник задоволено оглянув бляху, міцну шкіру. Не пошкодували грошей на облуду для цих покидьків. Якісна річ. В умілих, дужих руках це також зброя.

— Брись в куток і мовчати, щоб я тебе не бачив та не чув. Лише спробуй заважати мені думати.

Поліцейський полегшено видохнув. Знову пронесло, не побили. Забився в куток і намагався навіть дихати як найтихіше.

Ковбасник перестав на нього звертати увагу. Склав ремінь кільцями, сховав під подушку. Рукою перевірив чи добре виймати. Залишився задоволений собою. “Приходьте, поговоримо.” — Подумав він і усміхнувся. Бувший поліцейський від цієї усмішки зблід.

Думки ковбасника немов підслухали. Ззовні заскреготіли засовом. Ковбасник навіть не повернув голови до дверей. Знав для чого вони зараз відчиняться.

Начальник поліції самовпевнено зайшов до камери один. Йому не хотілось при підлеглих випитувати про небезпеку, яку він відчував. І про яку його підлеглі ще навіть не підозрювали. Недоумкуваті виконавці бігали по місту вишукуючи пекаря. Для них він ніхто, лише якийсь роботяга, не більше. Але Начальник поліції відразу відчув продумані кроки в діях пекаря. Людина з розумом завжди небезпечна для влади. Пекар передбачив свої дії на всякі випадки, на кілька кроків вперед. Треба зрозуміти які дії від нього чекати, знайти якнайшвидше.

Окинув оком камеру, ковбасника, що сидів на нарах і, здавалось, зовсім не звернув ніякої уваги на відвідувача. Трохи затримав погляд на бувшому підлеглому в кутку. Пояснень не потребував — все зрозуміло і так. Презирливо скривився.

— Геть звідси! Заберіть… цього, хай поки я розмовляю, поприбира в сортирах.

Наказ негайно виконали. Коли він залишився наодинці з ковбасникомі, деякий час ходив по камері мовчки, непомітно вивчаючи в’язня, продумуючи допит. Закинути сюди винуватого поліцейського було помилкою. Ковбасник тюхтій, навіть не побив його. Натомість тепер знає про записку і знає про пекаря. Начальник поліції тягнув час, сподіваючись, що ковбасник почне розмову. З того питання, що він задасть, з тих слів вже можна буде відштовхнутись, зрозуміти з ким маєш справу, апотім повернути розмову в потрібному напрямку. Але ковбасник мовчить, чекає. Доведеться самому починати розмову, досить ходити по цій камері.

— Ви знаєте чому я до вас прийшов.

— Звідки мені знати? – Ковбасник ліниво знизав плечима. —  Сиджу тут нікого не турбую, аж несподівано ви. Не те щоб мені цікаво, проте гадки не мав розмірковувати з цього приводу.

Ковбасник не мав ніякого бажання полегшувати поліцейському допит. Як сидів на своїх нарах, так і не зрушав з місця, всім своїм виглядом показуючи повну байдужість до начальника поліції і до майбутньої розмови.

— Якби я вас попрохав подумати, навіщо я прийшов. То що ви на це відповісте? — Начальник поліції ще підбирав як вести допит.

— Якщо добре поміркувати, то в мене є один єдиний варіант відповіді. — Ковбасник навіть люб’язно посміхнувся до Начальника.

— Як добре, що лише один. Сподіваюсь вгадаєте. То чи не будете ласкаві мені його сказати?

— Чого ж не сказати, коли людина так вічливо питає. — На обличчі ковбасника лише щирість, доброзичливість та наївність з люб’язністю. — Ви, напевне, хочете в мене запитати яким шляхом найкраще втекти з міста. Вгадав?

Начальник поліції здригнувся. Цей ковбасник, що грає зараз з ним в дурника, не лише знає де пекар, але й знає про його плани. Не даремно його так мучило передчуття. Ще буде клопоту. Та клопіт — то пусте. Аби не було біди. Згадав Голову інспекції з догляду за вишневими деревами. Той дуже був невдоволений появою в місті поліції. Вважав себе найголовнішим після бургомістра, а тепер поступився владою. Тож спить і бачить, як об’єднати дві посади в одній. Цей використає свій шанс на цій мороці з пекарем.

Що ж він досить довго був люб’язний з цим тюхтієм. Головне вже прояснив — ковбасник знає де пекар і знає про його плани. Залишається лише вибити з нього ці знання. Начальник поліції вирішив ще трохи погратися з ковбасником, перш ніж почати його бити.

— Чому ви вирішили, що в мене є бажання тікати з міста?

— Немає у вас такого бажання. — Ковбасник щиро посміхався до Начальника. — У вас, якщо є розум, то вибору немає. Дуже швидко все зміниться. Хоч як зручно ви тут не присмоктались до нашого міста, а таки доведеться тікати. Хочете того чи ні.

— То що таке станеться?

— Якщо я вас даремно назвав розумною людиною, то вибачте мені. Але коли я не помилився, то пояснювати не потрібно.

Посмішка ковбасника, його надмірна, підкреслена вічливість бісила Начальника поліції все більше і більше. Але він так і не міг зрозуміти, чим пекар може бути таким небезпечним. Що цей клятий ковбасник недомовляє? Що? Що такого може зробити один пекар?

— Мерзотник! — Кинувся до ковбасника Начальник поліції. Долоні стиснулись в кулаки, одна рука відвелась трохи назад, для удару.

Якщо міняєш тактику на допросі, то потрібно це робити неочікувано. Трохи заважав верхній ярус нар, тож Начальникові довелося трохи нахилитися, щоб вдарити ковбасника.

На його подив кулак пролетів поруч з обличчям в’язня, навіть не зачепивши його. Натомість він полетів далі, за своєю рукою. Краєм ока встиг помітити рух ковбасника під подушку. В наступну мить міцний удар бляхою від ременя по голові відкинув його в бік, голова боляче вдарилась об нари. Ще через мить ремінь обвився навколо Начальника поліції, стиснув, перекрив повітря. Начальник поліції ще намагався борсатись, але в очах поступово потемніло.

— Не тобі, самовпевнений дурень, зі мною тягатися. Я все життя з сокирою працював над м’ясом. Тот ж для моїх рук це не праця, а відпочинок. — Ковбасник не був певен, що Начальник поліції його чує. На всяк випадок прислухався чи дихає той. Трохи послабив ремінь на шиї. Почувся глибокий вдих.

— От і добре. Ти мені живий потрібен. — Побачив, що Начальник відкрив очі вдав, що замислився. — Чи не потрібен?

— Не вбивай мене! — Начальник поліції ледве зміг вимовити. Його голос більше був схожий на хрип. Він бачив очі ковбасника і в тих очах не було для нього нічого доброго.

— Не хочеш помирати? — Ковбасник вже не посміхався. Тепер цей йолоп повинен бути впевнений в його рішучості. – А доведеться!

— Ні! Ні! Не хочу помирати! Не вбивай! — Куди й поділася пихатість, з якою він зайшов до камери.

— Більше за все я полюбляю знімати шкіру. — Ковбасник говорив спокійно, але від цього його слова виглядали ще кровожерливіше. — В тебе є ніж? Дай гляну… Що це в нас? Пістолет. Теж гарна річ, але мені менше подобається. Надто мало крові. … Ану не втрачай свідомості. Ага от і ніж. Тупенький, таким буде дуже боляче.

Начальник поліції витаращив очі ще більше. Ковбасник однією дужою рукою тримав ременя, що стискало горло противнику, даючи повітря лише так, щоб той не задихнувся, а другою продовжував обшукувати.

— А це що таке? Невже гроші? Чи не забагато їх в тебе? Ти поглянь тільки — в місті всього нічого, користі ніякої — лише шкода, а грошей більше ніж я за життя накопичив. Мабуть це не чесні гроші і вони тобі не належать.

Начальник поліції з-за грошей почав пручатись, та ковбасник міцно тримав його за шию. Після добрячого стусана поліціант змирився з втратою. Тож ковбасник без перешкод забрав гроші до своєї кишені. Одночасно намагався надумати як використати цю ситуацію на свою користь. Раптова думка виявилась найпростішим використання цієї щасливої нагоди. Ковбасник зрозумів що в нього є шанс допомогти собі, Маргарет і, можливо, місту. Треба було ще трохи налякати цього Начальника, щоб зробити намислене.

— Ти мене трохи відволік. Негарно… Негарно. Я тобі душу відкриваю, а ти мене грошима відволікаєш. — Ковбасник з докором глянув в очі Начальникові, трохи сіпнув того. — Щоб ти знав шкуру знімають от як. Спочатку роблять кільцеві надрізи навколо копит.

Ковбасник провів рукою з ножем по зап’ястю начальника.

— В тебе немає копит! — Ковбасник вигукнув цю фразу так здивовано, що Начальник мало не відчув від цього несподіваного факту сором. — Дивина, в такої тварюки долоні, як у звичайної людини.

Начальник поліції трясся від страху та витріщував від страху очі. Пручатися вже перестав, зрозумів, що марно. Зараз він більше всього боявся, щоб цей страшний ковбасник не взявся за свою улюблену справу на ньому.

Ковбасник ще трохи здивовано подивився на руки Начальника, наче дійсно хотів там побачити копита:

— То ладно, так навіть цікавіше. — Продовжив він. — Ось тут надрізається, потім на інших кінцівках. Робиться розріз шкіри по животі. Після чого підвертаєш шкіру на кожній кінцівці та підрізаєш, підвертаєш, та підріза… Єй, куди ти? Невже не цікаво?

Начальник поліції від цих подробиць втратив свідомість. Тож ковбаснику довелося сховати ніж до кишені та дати йому по пиці доброго ляпаса.

— Не знімай з мене шкіри, прошу всім чим можу! — Ледве вимовив Начальник,  прийшовши до тями. Голос дрижав, а на очах поблискували сльози. — Я все зроблю! Не вбивай мене!

— Точно все? — Ковбасник тепер змінив інтонацію на гнівну, грав Начальником, як той намагався грати з ним. Лише трохи успішніше. — Добре, повірю. Але знай, коли що шкуру з живого зніму! Ти своїм проханням лишив мене великого задоволення. Я в цій в’язниці скучив за улюбленою справою.

— Зроблю все! Не вбивай! Не треба шкіру! – Начальник поліції зблід і знову ледве не втратив свідомість.

Ковбасник взяв до вільної руки пістолета. Приставив його до голови Начальнику поліції.

— Тепер слухай, що робити для початку. Зараз гукнеш своїх підлеглих. Вічливо накажеш їм не робити дурниць. Після чого хай приведуть сюди Маргарет, також принесуть два шматки фанери і банку червоної фарби з пензлем.

— Навіщо фарба?

— Тебе це не обходить, таким дурням як ти нічого того знати. І щоб я питань більше не чув. Не зли мене!

— Не буду більше! Не злись! Винен! Все зроблю! Все!

— От і добречко. Тож зови своїх і роби те що треба.

 

 

* * *

 

Підлеглі пана Начальника поліції ледь не наклали в штани зі страху. Ковбасник мав таке люте обличчя, що вони ні наскільки не мали сумніву, що він вистрелить в їх Начальника, а потім і в них. Крім того він тримав на ремні горлянку їх командира, а в іншій руці пістолет біля його скроні. Тож про якусь ініциативу по визволенню свого начальника вони навіть не зважились думати.

Тож за кілька хвилин в камеру до ковбасника зайшла Маргарет.

— Пане ковбаснику! — Зраділа вона.

Ковбасник ледве стримався, щоб не кинутись до коханої дівчини. Та зараз потрібно контролювати кожен свій рух, слідкувати за ситуацією, щоб вирватись з в’язниці самому і врятувати дівчину.

— Добрий день, Маргарет. Потім обнімемось. А поки що стань позаду мене… От так, добре. А тепер всі разом рушили на волю.

Ніхто їм не надумав заважати. Поліцейські намагалися знаходитись від цієї трійки як найдалі. Вони безперешкодно дійшли до воріт в’язниці.

— Де те що мені потрібно? — Ковбасник махнув рукою з пістолетом в бік поліціантів.

— Ось, все як наказали! — Один з поліцейських підніс торбу трохи ближче до нього, але на досить безпечній відстані.

— Показуй! — Наказав ковбасник.

Маргарет здивовано дивилась, як поліцейський виймав по черзі з торби банку з фарбою, пензлі та два прямокутники фанерних листів, що ледь поміщались у мішку. На її думку для втечі це були найбезглуздіші речі. Та вона розуміла, що ковбасник знає що робить.

— Забери, дівчинко, цю торбу. Доведеться тобі її понести — в мене руки зайняті. – Ковбасник був задоволений побаченим в мішку.

Обидва засміялися. Поліцейський відступив на безпечну відстань, а Маргарет забрала мішок.

— Тепер слухайте всі уважно! — Гучно викрикнув ковбасник. — Зараз ми з Начальником підемо гуляти за місто. На безпечній відстані я його відпущу, хай повертається — все одно не надовго. А ви, щоб не сиділи без діла, повинні ходити по місту і кожні п’ятдесят кроків кричати наступне: “Пане пекарю, ковбасник буде виконувати ваш план за межами міста”. Хто щось не зрозумів чи не запам’ятав?

— Як довго нам ходити та кричати? — Запитав один поліцейський.

— До вечора достатньо. Так, пане Начальнику? — Ковбасник сіпанув його за ремінь, що і досі був обвитий навколо шиї.

— Виконуйте як він  наказав! — Так добре навчена собака подає голос, коли сіпають за повід. Начальник одразу зрозумів, що від нього потрібно, тож надав правильну відповідь.

— І ще, хлопці, остання порада. Доки є можливість — тікайте з міста самі. Хапайте що награбували, накрали і тікайте геть. Не чекайте доки вас викинуть з міста.

Поліцейські проводжали поглядами двійцю втікачів та їх заручника, доки вони не зникли за рогом якоїсь будівлі. Слова ковбасника їх стурбували, викликали занепокій. Вони переглянулися між собою. У ковбасника та пекаря, а можливо і ще в когось, є якийсь план, щоб їх вигнати з міста. Подальша доля поліцейських в цьому місті, вперше, здалася їм не такою вже безтурботною, як виглядала раніше, ще день тому.

 

 

* * *

 

Зі своєї схованки пекар добре бачив як ковбасник з бранцем на ремні та квіткаркою Маргарет прямували за межі міста. Перед ними йшов поліцейський та кричав на всю горлянку: “Пане пекарю, ковбасник буде виконувати ваш план за межами міста!  Пане пекарю, ковбасник буде виконувати ваш план за межами міста!”. Щасливий пекар тихо засміявся — ковбасник зрозумів його. План номер один виконався, хоча пекар на це вже не розраховував, а номер два буде ще кращим, завдяки ковбаснику і Маргарет, котрі будуть діяти ззовні, за містом.

Городяни здивовано дивились на дивну процессію. Маргарет доки вони йшли до виходу з міста, не втомлювалась кричати:

— Відкрийте очі! Наше місто вже нам не належить! Пан Бом захопив його і робить що хоче! Відкрийте очі!

Газетяр примчав подивитися на цю подію одним з останніх. Разом з натовпом йшов слідом за цією трійцею до околиць міста. В нього з’явилися передчуття якихось змін в місті.

Поліцейські на виїзді з міста були вже попереджені. Тож ковбасник, Маргарет та їх бранець вийшли за місто без усяких перешкод. Деякий час йшли мовчки. Маргарет не хотіла про щось розпитувати у ковбасника при Начальникові поліції.

Коли відійшли від міста на деяку відстань ковбасник зняв зашморг з шиї бранця, велів йти попереду за кілька кроків.

— Як скоро ви мене відпустите, пане ковбасник? — Не втерпів Начальник. Він відчував, що його життю вже нічого не загрожує, то ж посмілішав.

— Коли мені надоїсть тебе бачити.

— То відпустіть мене і не побачите.

— Коли відпущу, підеш геть чи повернешся в місто? — Запитав ковбасник.

— Ви обіцяли мене відпустити, всі ваші вимоги виконані. – Начальник поліції намагався уникнути прямої відповіді.

— В місто… – З сумом хитнув головою ковбасник. — Не хочете прислухатись до гарної поради, пане Начальник. Тікали б подалі. Така гарна нагода…

— Коли ви мене відпустите?

— Пізніше, хай місто хоч трохи без вас подихає чистим повітрям. Тай вашим підлеглим не завадить охрипнути. Бо надто крикливі, коли не просять.

Через кілька годин у всіх вже гули ноги від довгої ходьби. Ковбасник подумки підрахував скільки часу знадобиться бранцю, щоб повернутися назад, до міста. Знесилений Начальник поліції дійде не раніше глибокої ночі, а може аж під ранок наступного дня. Це ковбасника влаштовувало. Тому він відпустив Начальника геть. Звісно, без його ножа та пістолета.

Начальник не вірив своєму визволенню. Весь час обертався, щоб переконатись, що йому не вистрілять в спину. Коли відстань стала завеликою для пострілу, обернувся, щось крикнув до ковбасника. Але його слів ніхто не почув. Начальник погрозив кулаком і побіг до міста. Для спостерігачів його біг виглядав дуже смішно – від втоми бувший бранець ледь передвигав ногами, його весь час заносило з однієї сторони в іншу.

— Раніше завтрашнього обіду не добереться! – Засміявся ковбасник. Він був страшенно задоволений сьогоднішнім днем.

Вони з Маргарет присіли біля дороги перепочити.

— Що тепер? — Запитала Маргарет, коли Начальника поліції вже не було видно.

— Тепер ми трохи перепочинемо та попрямуємо далі.

— В інше місто? — Здивувалась квіткарка.

— Ні до першого від міста перекрестя доріг. Відпочинь трохи, Маргарет. Нам сьогодні багато мандрувати. До речі тепер цей мішок понесу я.

Десь через півгодини вони вирушили далі. Маргарет розповіла як її побив пан Бом, як він хотів щоб вона оговорила попереднього бургомістра. Про те що вишневе дерево, на справді, було зламане Начальником інспекції за наказом пана Бома.

— Як ми допустили зробити таке з нашим містом?  В мене в голові не вкладається. — Дивувався ковбасник. — Ми були щасливі. І навіть не знали цього…

Обом стало сумно. Деякий час йшли мовчки.

— Пане ковбасник. – Цікавість дівчини порушила тишу. – Який план у пекаря? Що він хоче зробити? Про що ви домовлялись з ним?

— Саме смішне, чи сумне, як подивитись, — засміявся ковбасник, — ми ні про що не встигли домовитись.

— Як? – Дівчина, навіть, зупинилася від такої відповіді. Але, схаменувшись, трохи прискорилась, щоб догнати супутника. – Але ви ж змусили поліцейських кричати, що будете діяти по якомусь плану!

— Ми стільки товаришуємо, що мені не потрібно про щось з ним говорити. Достатньо зрозуміти його дії.

Квіткарці це пояснення нічого не прояснило:

— А що він робить?

Ковбасник розсміявся:

— Він зробив найкраще, що міг – зник! Тепер ми продовжимо його справу!

Дівчина розгубилася від цієї відповіді.

— Ми, наразі, також зникнемо з нашого міста?

— Ні. Ми підсилимо те що він робить, точніше, те що він не робить!

Маргарет нічого не зрозуміла. Кожне нове пояснення породжували нові запитання. Від довгої ходьби втомилася неймовірно, але була щаслива від тієї втоми. Збиті від крокування дорогою ноги — це значно краще, ніж сидіти у в’язниці. Йдучи поруч з ковбасником, вона почувалась щасливою. Його впевненість передалася їй. Вона не витримала, засміялась. Ковбасник, глянувши, на неї, посміхнувся. «Він чудовий хлопець! – Подумала Маргарет. – Як я цього раніше не помічала?».

Мимоволі дівчина взяла хлопця під руку. Йти стало легше і … приємніше. «Чому я цього раніше не зробила?» — Здивувалася сама собі Маргарет.

 

 

* * *

 

 

Нарешті дійшли до потрібного перехрестя. Ковбасник зробив на одному з фанерних щитів, що ніс в мішку, напис фарбою: “Увага! В місті епідемія. Небезпечно для життя! В’їзд заборонено!”. Трохи поморочившись, закріпив творіння своїх рук на дороговказі до міста.

— От і все, квіткарко, тут ми свою справу зробили. Ще потрібно з іншої сторони міста шкоду зробити. Доведеться йти полями, без дороги. Витримаєш?

— Витримаю, пане ковбасник. Не піклуйтесь за мене. Але навіщо ви написали неправду? В місті немає ніякої епідемії.

— Звісно немає. Якщо не вважати на пана Бома, його інспекцію та поліцію. Тож не дуже я збрехав.

Обидва засміялись.

— Сьогодні пекар перестав пекти хліб. Тож завтра місто захвилюється з цього приводу. Далі буде ще гірше і гірше. А завдяки нам в місто будь-хто побоїться завозити любий товар, в тому числі продукти. Побачимо, як пан Бом зі своїми прихвостями викрутяться. Чи вистачить йому зелених вишень прокормити місто?

— Пане ковбасник. – Засміялась Маргарет. – Коли я почула вашу вимогу, то вирішила, що в вас щось з головою – шматки фанери з фарбою, на мою думку, найдурніше, що потрібне втікачам з в’язниці. Та, бачу що помилялась, ви розумна людина. План дуже гарний. Не хотіла б я бути бургомістром…

 

 

* * *

 

В місті, тим часом, городяни ходили за поліцейськими і відверто глузували з них. Поліцейські не могли припинити виставляти себе на сміх без наказу, тож терпіли доки не повернувся Начальник поліції. Той, на диво, повернувся до міста ще серед ночі, а не під ранок, як розраховував ковбасник. Коли відмінили вимогу ковбасника, більшість з поліцейських вже охрипла.

Голова інспекції спостерігав за цим видовиськом з надзвичайно великим задоволенням. Його конкурент по впливу в місті виставляв себе на посміховисько всього люду. Що може бути краще? Інспектори Надзвичайної інспекції  встигли доповісти йому про події у в’язниці. Голова інспекції слухав доповідь підлеглих в найгарнішому настрої — тепер є що розповісти пану Бому. Він знову поверне вагу та вплив своєї інспекції, поліція назавжди відійде на другий план. Залишилось лише відрядити інспекторів до виїздів з міста, щоб попередили про повернення Начальника поліції. Лише тоді Голова інспекції помчав до бургомістра.

Будити бургомістра серед ночі ризикована справа. Це трохи непокоїло Голову інспекції. Проте він вважав, що майбутній зиск від його доповіді того вартий. На щастя Голова інспекції не якийсь там газетяр, тож майже не довелося чекати. Секретар неохоче, але таки пішов будити бургомістра. Через деякий час провів його до кабінету.

— Доброго ночі, пане Бургомістр.

— Яка там добра? Глузуєш?– Бургомістр від того, що його розбудили був в поганому настрої. — Що у вас, пане Голова? Сподіваюсь ваш вчинок вартий того, щоб мене турбувати серед ночі.

Голова інспекції зручно вмостився в кріслі, розтягуючи своє майбутнє задоволення.

— Дозвольте відповісти, пане бургомістр. В нас все добре вишні зріють, народ доглядає, інспекція, під моїм керівництвом, пильнує.

— То чого ти приперся до мене? — Здивувався пан Бом. Він дивився на вдоволене обличчя Голови інспекції і ледь стримувався, щоб не вдарити по пиці.

— Бо в місті не все гаразд.

— В місті? — Скочив на ноги бургомістр.

— Ні-ні. Я не так висловився. В місті також все гаразд.

— Ти бовдур! — Бургомістр ніяк не міг зрозуміти чого приперся цей туповатий Голова інспекції, та чому він несе якусь нісенітницю.

— Так точно! Бовдур, бо не навагаюсь вам, пане бургомістр, доповісти про події, що допустив Начальник поліції.

— Поліції? Що трапилось? Ти мені нарешті скажеш?

— Так-так! Я для цього прийшов. Зараз все доповім. З в’язниці втік ковбасник з квіткаркою Маргарет.

— Що?! — Рев бургомістра почув навіть секретар за глухо зачиненими дверима. — Що ти плетеш, дурень. Як вони могли втекти!?

Голова інспекції був трохи сердитий на себе за невдалий початок розмови, але тепер себе опанував.

— Вибачте, але всі в місті вважають дурнем не мене, а Начальника поліції. Та, мабуть, і всю поліцію. Він не лише дав взяти себе в заручники ковбасникові та квіткарці, але й допустив щоб над поліцією глузували. Квіткарка, доки вони йшли до виїзду з міста верещала на все горло, щоб городяни опам’ятались і скинули вас.

— Що!!! — Вкотре вигукнув бургомістр. — Де цей Начальник поліції? Сюди його, негайно! Бігом! Геть звідси по нього!

Голова інспекції вибіг з кабінету. Він лаяв себе останніми словами, що невдало для себе провів розмову, навіть не встиг розповісти за пекаря. Та все ж тішив себе, що Начальник поліції таки втратить довіру і отримає своє на горіхи. А далі перехопити вплив, а ще краще обійняти обидві посади одночасно.

На ратушній площі натрапив на першого поліцейського.

— Ей ти! Бігом шукай свого начальника. Передай, щоб біг до пана бургомістра отримувати на горіхи. І щоб швидко!

Поліцейський, козирнувши, кудись побіг.

Голова інспекції з задоволенням дивився в спину поліцейському. Огледішись – чи не баче його хтось, дозволив собі посміхнутися — будь що він поверне собі вагу в очах бургомістра.

 

 

* * *

 

 

Начальник поліції ледве встиг зібрати поліцейських щоб відмінити попередній наказ про хождіння по місту та ті дурні вигуки. Саме збирався віддати наказ забути про сон і всіми наявними силами, прочесати місто, будинок за будинком аби знайти пекаря. Не встиг. Прибіг поліцейський, передав наказ, що озвучив Голова інспекції. Начальник тяжко зітхнув – те, що наказ передав Голова інспекції казало про багато що. Довелося поспішити до бургомістра.

По дорозі Начальник поліції розмірковував над подіями та ситуацією. День дійсно пішов шкереберть, але тікати з міста, як йому радив ковбасник, не збирався. “Чи може він правий?” — з жахом подумав Начальник. -”Вже досить подоїли місто, прихопити гроші, втекти з ними поки не гаряче?” Ні! Начальник згадав про монети, що забрав у нього ковбасник. Ще можливо відтяпати собі ще хоч трохи, втекти завжди встигне. Відкинувши думку про втечу і втрачені гроші, Начальник почав далі розмірковувати над ситуацією. Все залежить від того, що встиг доповісти Голова інспекції. Звісно, що нічого доброго. У бургомістра це незабаром проясниться, а там якось… «Тікай з міста!» — Знову згадалися слова ковбасника. “Якщо щось не так, то сьогодні вночі втечу. Хоч не дуже хочеться.” — вирішив Начальник поліції. На тому заспокоївся. Жив він раніше без цього міста і далі житиме. Головне нагрести, як найбільше грошей. До бургомістра він прийшов спокійним.

Бургомістр навпаки, що далі, то більше нервувався. Гнів переповнював його, заважав думати. Так легко захопити ці наївне місто, прибрати його до рук. Мати можливість подвоїти податки та робити з все, що заманеться. Не кажучи про бажання спокійно і забезпечено зустріти тут свою старість. Пану Бому дійсно подобалось це місто, тож планував укріпити свою владу і бути бургомістром до кінця свого віку. Коли, звісно, бовдури на яких він змушений опиратися, не накоять дурниць. І не розвалять його задумку з самого початку.

Підійшов до сейфу, з задоволенням відчинив. Гроші так гарно лежали всередині в мішечках. Багато грошей. Пан Бом згадав, як приїхав до міста на пошарпаному возику з віслюком, в кишені лише дрібна монета, та й за ту пан Бом був не певен, що була. Тепер же цілий сейф грошей, грошиків. Мішечок до мішечка. При тому, що довелося витратися на в’язницю, на поліцейський відділок. На цих бовдурів, що не можуть якісно робити свою справу. І добряче витратитись. Він заплатив за це гроші, котрі могли бути його, лежати в цьому сейфі. Тепер, виявилось, що викинув гроші на вітер, коли з в’язниці тікають злочинці. З ким доводеться мати справу… Нікчеми.

Начальник поліції явився якраз, коли у бургомістра був пік гніву.

— Дозвольте, пане бургомістр.

— Як ти міг допустити втечі з в’язниці! — Пан Бом ледве не кинувся з кулаками на Начальника. Та стримався — суперник був таки міцним чолов’ягою.

— Втечі не було, пане бургомістр! — Начальник поліції стояв струнко і був спокійний. — Дозвольте пояснити.

— Як це не було? А ковбасник, а квіткарка?

— Я дозволив їм втекти. А це вибачте, велика різниця.

— Дозволив? Ти? Навіщо?

— За моїми даними в місті сформувалась група невдоволених, які хочуть підбурювати городян проти вас. Наявними силами їх не вдалось поки що розшукати. Ними керує пекар, який зараз переховується. Тож я завербував ковбасника, дав йому забрати з собою Маргарет, яка нічого не підозрює і організував втечу. Навіть сам їх вивів за місто. Тепер зловмисники будуть шукати можливість зустрітися з ними. От тут ми їх, при виході з міста, спіймаємо. – Начальник поліції дуже чітко та переконливо доповів бургомістрові заздалегідь підготовлену вигадку.

Бургомістр ошелешено слухав Начальника поліції. Почуте для нього було, як грім серед ясного неба.

— Не розумію, навіщо Маргарет звільнив?

— Ви ж знаєте жінок, пане бургомістр. Вони зіпсують будь що. Коли ковбасник щось надумає не таке, як нам треба, то квіткарка це зіпсує. У жінок це в природі. Вони не хочуть, але псують чоловікам всі плани.

Пан Бом промовчав, що мав щодо Маргарет свої плани.

— А що пекар?

— Переховується. Він в місті. Тож буде шукати виходу з міста, щоб зустрітися зі своїм товаришем.

— Вони ж дійсно друзі. Ковбасник та пекар. Ти певен, що добре завербував його?

— Я нікому не вірю. Тому вивів його за місто, а далі все буде залежати від нас — піймати цю шайку, коли будуть шукати одне одного. Ковбасник має свій інтерес — йому пообіцяв повернути ковбасню і будинок. Ви згодні, що за це варто зрадити ліпшого друга.

— Таки да. Хитромудро… Може щось вийде… Чому мені не доповідав?

— Вибачте, пане бургомістр. Тут дійсно моя вина. Не довіряв.

— Не довіряв? Мені? — У бургомістра аж подих перехопило.

— Так, пане бургомістр. Ви іноді ділитесь планами та інформацією з Головою інспекції. Але він, вибачте, круглий дурень. Ще розбазікає про наші з вами плани…

Бургомістрові сподобались слова “наші плани”.

— Мушу визнати, що план гарний, хоча і ризиковий. Надалі тримайте мене в курсі справ. За Начальника інспекції не хвилюйтесь — цей бовдур не буде вам заважати.

Коли Начальник поліції виходив з резиденції бургомістра помітив Голову інспекції, котрий причаївся за одним з будинків. “Бовдур не може навіть сховатися як слід” — сміявся про себе Начальник поліції. Щоб Голова інспекції отримав задоволення, зробив дуже сердите і нещасне обличчя — хай радіє, до пори, до часу. А там і йому місце в в’язниці знайдеться…

 

 

* * *

 

Пекаря до ранку не знайшли. Після світанку городяни звично підходили до пекарні, але напис “зачинено” так і висів на попередньому місці. Натомість біля пекарні чатував поліцейський. Городяни, чомусь, вирішили що напис «зачинено» і чатування поліцейського якось взаємопов’язані. Поліцейський дуже нервувався від поглядів городян. На його щастя нікому не спадало на думку зробити йому щось зле.

Не було хліба і через кілька годин, в обід. Не з’явився і надвечір. До цієї біди додалось те, що з якоїсь причини до молочника не завезли молока, сиру та інших продуктів. В овочевій лавці хазяїн змушений був торгувати підпорченим продуктом, чого ніколи не було раніше. Торговець червонів і дуже вибачався. Проте на наступний день і тих овочей не стало. Городяни ходили від лавки до лавки, від ковбасні до пекарні, а звідти до магазинів з іншими продуктами. Все марно — всюди було або зачинено, або нічим було торгувати. З якоїсь причини в місто більше не завозились продукти. Городяни почали хвилюватися. Жінки кинулись до крамниць по мило та сірники, купували  великими торбами з запасом. Тож і того товару на всіх не вистачило. Напис «зачинено» на крамницях зустрічався все частіше та частіше.

Ті, що могли собі дозволити кинулись до ресторації. Проте ресторатор рвав на собі волосся. До нього, раптово, почався наплив люду, але його нічим було годувати. Ні хліба, ні навіть мінеральної води, ні овочей, ні фруктів. Ледве дотянув на якихось запасах до обіду. Після чого і на дверях його закладу з’явився напис: «зачинено». Такого ніколи за життя ресторатора не траплялось.

Ресторатор посильним запросив на нараду ювеліра, фінансиста та газетяра. Останнього він запросив за звичкою, без надії що прийде. Адже той, при приході до влади пана Бома, чомусь став уникати таких зустрічей. Проте, на подив всіх присутніх, газетяр таки явився.

— Панове. — Відкрив зустріч ресторатор, як ініціатор зустрічі. — Табличка на моєму ресторані з написом “закрито” мені дуже не подобається.

— Такі написи зараз по всьому місту. — Додав фінансист.

— В мене такої таблички немає, але ніхто нічого не купляє. — Додав своє ювелір.

Всі подивились на газетяра.

— В мене з газетою ще якось… Але…мушу зізнатись…зі мною мали розмову. Або в’язниця з конфіскацією газети, або я друкую «те що треба». Ще повинен кожен номер, перед випуском, затверджувати у Начальника поліції.

— Он як… — Кивнув головою фінансист. — Щось таке ми підозрювали.

— Саме так. Тому відмовлявся від зустрічей, панове.

— А зараз чому прийшли?

— Бо в мене є газетярська чуйка.

— Он як? — Повторився фінансист. Інші зацікавлено витягнули шиї. — І що вона вам підказує, ця газетярська чуйка?

Газетяр відповів не відразу. Підійшов до дверей, перевірив чи не підслуховує хто. Повернувся до свого крісла, уважно оглянув кожного.

— Мені дуже здається, що ми підтримали не того, панове. — Газетяр говорив зовсім тихо. — Ще мені здається, що цю помилку виправлять без нас. Самі городяни…

Всі мовчали. Впливати на життя міста потайки вони всі вміли і любили. За старого бургомістра з цим жодних проблем не було. Найважливіші питання вирішували вони. До недавніх часів їм хватало розуму приймати рішення, щоб місту було все краще і краще. Чим багатші люди, тим більше в них грошей на той же ресторан чи ювелірну крамницю. Задоволені були всі. Але не останнього разу.

— Потрібно виправляти ситуацію…

— Питання тепер як…

Газетяр уважно на всіх подивився:

— По собі я знаю як. Сподіваюсь, що до в’язниці не дійде. Але коли щось погане зі мною — то обіцяйте, що потурбуєтесь про мою сім’ю. Ще ніхто об мене ноги не витирав. Тож і пану Бому це не минеться.

— Що ви плануєте, пане газетяр?

— Читайте газети, це іноді корисно… Коли не надто часто…

 

 

* * *

 

Якісь запаси харчів в місті ще були. Проте хазяйки перебирали свої запаси і занепокоєно дивились в майбутнє. Чоловіки снідали тим що є, без хліба. І мало кому це подобалось.

Пані Кру під час сніданку засмучено хитала головою:

— Як ти міг, пане пекарю, полишите мене без хліба і булочки? Я тебе ще малим знала. Коли ти в пекарні своєму батькові шкоду на шкоді робив замість користі. Твою матінку заспокоювала, що може ще людина вийде з цього шибайголови. А ти полишив пекарню і от я маю снідати без хліба…

Пані Кру, вперше без захвату, подивилась в вікно на вишні. Ягідки були ще зелені. Скільки їй ще не вмирати, мучитись без хліба, доки вони дозріють? Ех, пане пекар, пан пекар…

 

 

* * *

 

Бургомістр також був дуже невдоволений, що доведиться їсти без хліба. Розумів, що заради хитромудрого плану доведеться потерпіти навіть йому, але не дуже цього хотілось. Трохи поміркувавши велів визвати до себе Начальника поліції і Голову інспекції.

Обидва негласні суперники зіткнулись перед дверима кабінету бургомістра. У Голови інспекції був задоволений вигляд переможця. Начальник поліції зробив вигляд засмученої людини, яка програла двобій за вплив у місті. Голова інспекції, як переможець своєрідного змагання, дозволив собі трохи штурхнути плечем Начальника поліції. По-пацанськи, не скільки зробити боляче, а лише щоб ще більше принизити. Після чого самовпевнено зайшов перший до кабінету, впевненою ходою “свого” пройшов до столу бургомістра і не питаючи дозволу всівся в найближче до нього крісло. Закинув ногу на ногу, з видимою недбалістю переможця поглянув на Начальника поліції.

Бургомістр з подивом спостерігав за сутичкою біля дверей, мовчки витерпів доки голова інспекції зручно всядеться в крісло.

— Тобі хтось дозволив тут всідатися, телепень? — Зірвався гнівно. Грюкіт кулаком по столу видався Голові інспекції громом серед ясного неба. — Геть з крісла, воно для Начальника поліції. А ти от там біля дверей стій.

На Голову інспекції без жалю неможливо було дивитися. Він не відразу зрозумів як таке можливе, чому він стоятиме, а Начальник поліції, котрий був посміховиськом усього міста, сидітиме поруч з бургомістром. Тільки що суперник навіть вигляд мав нещасний, як у побитої собаки! Не може такого бути. Почулося.

— Це ж я, а не Начальник поліції, пане бургомістр!

— Геть куди велів! — Ткнув пальцем до дверей бургомістр. – Стояти біля дверей! Придурок.

Останнє слово прозвучало з принизливим підсиленням.

Голова інспекції, нічого не розуміючи, піднявся, слухняно пішов до дверей. В голові у нього не вкладувалось таке відношення до нього. До обличчя хлинула кров, від образи воно стало червоним, як помідор. Ноги стали неслухняними, ледве дотягнули тіло до вказаного місця.

Начальник поліції змусив себе не видавати емоції. Спокійно, з виглядом заклопотаної людини, сів в покинуте конкурентом за вплив крісло. Навіть не сильно товкнув плечем Голову інспекції, коли проходив повз.

— Мені дуже жаль, пане Начальнику поліції відривати вас від нашого плану. Та нічого не вдієш — турбота про місто, це наше все. Тебе, придурок, це також стосується. — Бургомістр суворо глянув на Голову інспекції. — Отже до справи. Пошукайте серед своїх людей когось, що може знатися на пекарській справі. Не все ж життя вони були поліцейськими чи інспекторами по вишням. Можливо в когось родина займалась цією справою і хоч щось тямить. Місту потрібен хліб. Пекарня на місці, не втекла, як пекар. Що там такого складного? Сипонув муки до пічки, от і всих справ.

Голова інспекції зрадів. В нього дійсно був один підмайстер пекаря. Подався до нього в інспекцію по легкі гроші. Це був його шанс повернути довіру пана Бома, яку він, незрозуміло як втратив.

— В мене один такий є! — Радісно вигукнув він. Занадто гучно на радощах, аж вікна задригтіли. Голова інспеції переможно глянув на Начальника поліції, якщо в того і міг бути якийсь спеціаліст, проте він встиг вигукнути першим. – Підмайстром був!

Бургомістр переглянувся з Начальником поліції — “ Що поробиш? Придурок”.

— От і добре. — Бургомістр суворо глянув на Голову інспекції. — Відведи його до пекарні, дай ще людей на допомогу… скільки потрібно. Завтра вранці я хочу снідати з хлібом. До побачення панове. Я за сьогодні втомився.

Начальник поліції так і не встиг поговорити з бургомістром. Довелося піти.

З кабінету Голова інспекції вискочив першим. Тож обійшлось без штовханини плечами.

 

 

* * *

 

Голова інспекції розвив кипучу діяльність. Понад усе він хотів повернути собі авторитет і повагу в очах бургомістра. Тож він зібрав усіх своїх інспекторів до купи і виступив до них з промовою:

— Ти, — вказав він пальцем на інспектора, про якого казав пану Бому, — зараз підеш зі мною до пекарні. Що хочеш роби, але до ранку щоб хоч буханець хліба був на столі бургомістра. Інші йдуть з тобою. Будуть робити все, що накажеш. Якщо я когось побачу без діла — начувайтесь. Я буду за вами приглядати. Все, розмова закінчена. Всі за мною.

— А вишні? Вишневі дерева! – Запитав один з інспекторів інспекції по догляду та обліку за вишневими деревами міста.

Краще б він цього не питав. Його безпосередній начальник без розмаху, але дуже болюче зацідив сміливцю кулаком в зуби.

— Та нехай ті дерева повисихають! Місту потрібен хліб!

Більше ні в кого ніяких питань не було. Мовчки вишукались по росту і дві шеренги покрокували робити місту хліб.

Пекар зі своєї схованки спостерігав, як цілий натовп інспекторів вдерся до його пекарні. “Ну-ну, — усміхнувся він, — спробуйте хлопці.”

В першу чергу бувший підмайстер пекаря, що на свою біду став інспектором вишень, оглянув обладнання, довго крутився коло пічки. Голова інспекції вертівся весь час поруч від нього, не відходячи ні на крок. Інші тупцювались по різним кімнатам, не знаючи що робити. Найрозумніші шукали, що можна поцупити.

— Що в тебе? — Не витримав Голова. — Чому досі не приступив до роботи?

— Обладнання…

— Що “обладнання”? Не бачив ніколи пекарського обладнання, бовдур?

— Бачив, пане Голова, але ніколи не бачив такого надійно зіпсованого!

Голова інспекції зблід, озирнувся по приміщенню. Всюди стояли якісь чани, обладнання, пічка, прибори. Все що могло блищати блищало, виглядало охайним.

— Як зіпсовано? Не зрозумів.

— Зі всього поскручувано найважливіше. Без чого це просто залізо, мотлох.

— А пічка? Пічка ось стоїть! — Голова чіплявся за останню надію.

— Пічка стоїть, але на ній знятий термометр, та відкручена трубка через яку подають газ. Зараз це просто шафа, а не пічка.

Голова інспекції ладен був рвати на собі волосся. Навіщо він схопився у бургомістра за цю роботу? Визвався, телепень, на свою біду. Тепер ще раз пошиється в дурні. А Начальник поліції буде як і раніше в авторитеті та повазі. Що робити? Що робити? З пересердя Голова інспекції вдарив бувшого підмайстра кулаком по зубам. Той, від несподіванки впав на підлогу. Зойкнув вже там, долі.

— Ти, покидьок, нічого не навчився, тож тебе з тієї пекарні викинули як ганчірку. Раніше робили хліб без цих всіх примудростей, то і ти зробиш. У наших предків ніяких там хитромудрих термометрів не було. Заява забаганка. Печи хліб чи вранці сам підеш до в’язниці.

— За що? — Бувший підмайстер піднявся з полу, з губ капала кров.

— За саботаж, довбень. Негайно до роботи.

— Але ж пічка! Пічка пошкоджена! Без неї ніяк!

— Пічка є в хаті Маргарет, де я зараз живу. Роби тісто, а пектимеш там. Бігом до роботи!

Щоб не отримати знову по зубам, а більше зо страху перед в’язницею, бідолаха змушений був взятися до справи.

Голова інспекції з задоволенням спостерігав за ним. Огледівся. Його інспектори стирчали в приміщені, з жахом спостерігаючи за тим, що відбувалось.

— Ви чого застигли? Допомагати! Швидко! Робити! Щось! — Гримнув на них. – Негайно!

Інспектори кинулись до горе-пекаря вималюючи хоч якусь собі роботу.

— Води несіть і муку з полиць. Знайдіть сіль, цукор. — Скерував ними бідолаха.

Муки принесли кілька мішків, вивалили їх на стіл так грубо, що всіх одразу обсипало білим. На чорній формі інспекторів мука дуже контрастувала. Ніхто на це не зважав уваги. Зате видно було, що раз в муці, забруднений — значить працюєш. Туди ж, на стіл, закинули мішок з цукром. Солі знайшли лише пачку, але її умудрились нести одразу троє. Води нанесли у всіх відрах, кастрюлях і посудах, що тільки знайшли. В суматосі один з інспекторів перечепився і вилив кастрюлю з водою на мішок з мукою.

Пекар-інспектор схопився за голову.

— Пане Голова! Хай йому чорт, від такої допомоги!

— Що не так?

— Нехай познімають все зі столу, лише сіль залишать і вийдуть геть. Коли буде треба, то скажу. В цій метушні більше шкоди, ніж допомоги.

Голова озирнувся на підлеглих інспекторів. Ті стояли брудні, в муці з ніг до голови. Кожен намагався опинитися за спинами товаришів. Ті, котрим не пощастило опинитися попереду віданно виструнчились, немов заглядаючи йому в рота в очікуванні наказів. Голова зітхнув – купка бовдурів. Не те що в поліції.

— Почули? Вимелись звідси. Геть! Бути поруч напоготові! Нікому не спати!

Інспектор-пекар полегшено видохнув, якби ще Голова звідси вийшов. Але він не наважився про те попросити. Тож довелося приступити до роботи під пильним наглядом керівництва. Голова інспекції ходив слідом невідступно. Бідолаха-пекар насипав муки на стіл, залив водою, руками почав розминати.

— Долийте води, будь ласка, пане Голово. В мене руки в тісті.

Інспектор-поліцейський мав на увазі кухоль з водою, що стояв перед ним на столі. Але Голова схопив відро і одним махом вилив його на купу муки, яку товк підлеглий. Всю муку змило зі столу, причому більшість її полилась на штани та взуття горе-пекаря.

— Ой-йо! — Лише вигукнув бідолаха.

— Треба було сказати скільки. — Голова інспекції бачив, що трохи перестарався. — Нічого, не переживай, ще час є.

Довелося інспектору-пекарю починати заново, але на цей раз в мокрому взутті та брудній формі. Навчений гірким досвідом, він зарікся хоч щось просити свого начальника. На щастя, той на деякий час, відійшов осторонь, мабуть таки відчував себе трохи винуватим. Хоча і пильнував за підлеглим, але на відстані.

Інспектор-пекар якось таки впорався з тістом. Обережно підсипав солі, цукру, знову та знову перемішуючи і пробуючи на смак. У Голови інспекції ці підсипання знову визвали приступ гніву.

— Ти що шкодуєш солі та цукру? Треба буде ще принесуть! — З цими словами він підскочив до столу, схопив жменю цукру, щедро сипонув сипонув її до тіста, за тим висипав з пів пачки солі.

— Розмішуй! Чого витріщився?

Інспектор-пекар вже змирився, що йому не уникнути в’язниці. Питання тепер для нього стояли лише в одному — чи сильно його битимуть перед цим. Мовчки розмішав те, що вважалось тістом. На смак вже не пробував.

— Пане Голово, потрібно йти до вашої пічки, розтопити її до потрібної температури. Нехай тісто залишиться тут, але щоб ніхто його не чіпав.

— До мене! Всі! Негайно! — Закомандував Голова інспекції. Почав тикати пальцем в підлеглих, давати розпорядження. — Ти ось тут станеш. Ти, ти та ти — з кожного кута столу. Нікого не підпускати, до тіста не торкатись і навіть не дивитись на нього! Всі інші стали напроти і слідкуйте, щоб вони не чіпали тісто!

Задоволений, що вдалося задіяти всіх своїх інспекторів, Голова інспекції повів свого інспектора-пекаря до будинку Маргарет. На щастя для них, піч була справною і навіть з термометром.

— Чому не на повну ввімкнув. Не жалій нічого! — Голова інспекції пильно слідкував за кожною дією підлеглого.

— Згорить на повній, треба саме на такій. — Виправдовувався той.

— Ну добре, тобі видніше. Будеш відповідати, коли щось не так!

Горе-пекар лише зітхнув.

— Нехай несуть сюди тісто, пане Голова. Пічка достатньо прогрілась.

— Пильнуй! Зараз буду.

Якби зараз хтось вештався по вулиці в такий час, то мав би насолоду спостерігати, як чітким строєм крокують забруднені білим інспектори колись дуже поважної інспекції обліку та догляду за вишневими деревами. Попереду поважно йшов сам Голова, а в середині строю двоє інспекторів на залізному підносі несли якусь біло-сіру масу, яку всі присутні чомусь вважали за тісто. Біла мука, якою були обсипані всі, навіть Голова інспекції, дуже контрастувала з чорною формою.

На жаль у цієї процесії був лише один свідок. Пекар зі своєї схованки реготав до нестями, ще трохи і видав би себе.

Коли урочиста церемонія замурзаних інспекторів на чолі з Головою принесли те, що в них вважалось тістом, до будинку Маргарет їм ніхто не відчинив двері. Інспектор-пекар, добре поміркувавши над ситуацією, втік.

 

 

* * *

 

Газети почали розносити з самого ранку. Їх безкоштовно кидали до поштових скриньок, роздавали кожному прохожому, що ще йшов без газети в руках. Весь персонал редакції на чолі з газетярем носились по місту, розповсюджуючи видання.

Один з примірників був кинутий до почтового ящику будинку перукаря. Тож пекар мав можливість обережно забрати її собі і прочитати. Газета мала дивний вигляд — лише один листок, і той з надрукованим текстом лише на одній стороні, зворотній бік був порожнім. “Звернення до жителів Вишневого міста бургомістра пана Бома” прочитав заголовок пекар. Пробігся очима по тексту: “Я не виконав свою обіцянку відремонтувати бруківку, зате побудував вам гарну в’язницю. Я подвоїв вам податки, але тепер на виїздах з міста стоять поліцейські і нікому не вдасться втекти з міста, як перукареві з сім’єю.

Зараз в місті виникли перебої з хлібом, молоком, овочами та іншими продуктами. Але не треба панікувати — зовсім швидко, за тиждень, можливо днів за десять дозріють вишні і всім хто писав доноси видадуть по ягідці. Тож пишіть доноси на сусідів, родичів, друзів і можливо вишенька дістанеться саме вам. Поспішайте, бо на всіх, знову, не вистачить.”

Підпис був дуже цікавий: “ З презирством, без всякої поваги до городян довічний тепер бургомістр пан Бом”.

— Он як. Газетяр перейшов на другу сторону. — Мовив до себе пекар. Звісно бургомістр і гадки не мав яке “звернення” від нього написане, проте що він натворив з містом було дуже стисло і зрозуміло написано. — Досить ховатися. Пора починати діяти. Вже не остерігаючись, голосно засміявся.

Пекар вийшов зі своєї схованки не криючись. Газету взяв з собою. Свої дії він вже давно продумав, хіба що не сподівався такому швидкому результатові. Пекар йшов до ратушної площі в самісінький центр міста. Назустріч йому траплялись працівники редакції, бачили що в нього вже є газета, бігли розповсюджувати далі. Натомість зустрівся знайомий. Пекар завдяки пекарні знав в місті всіх. Той якраз здивовано читав газету.

— Доброго ранку вам.

Знайомий відірвався від газети. Видно було що він її вже прочитав і мабуть перечитував ще раз. В очах було повно гніву.

— Не пізнаєте мене? Я пекар. Без білого халату та капелюха важко пізнати, проте це я.

— Доброго ранку, пане пекар. Вас не пізнати. Якщо він добрий, цей ранок. – Після чого суму в голосі знайомого стало більше. — А я вже кілька днів не їв хліба.

— Ми самі дозволили пройдисвіту зробити таке з містом. Ходімо зі мною, пора з цим покінчити.

— Ходімо.

По дорозі до них приєдналось ще кілька чоловік. Коли вони дійшли до ратушної площі, там вже було багато люду. У всіх руках була газета. Пекар підійшов до газону.

— Городяни! Я пекар, якщо ви мене не взнали без білого ковпака.

— Пекар!

— Вас же шукають по всьому місту!

— Хай вважають, що знайшли. — Засміявся пекар. — То пусте. Важливіше те, городяни, що ми дозволили занапастити наше місто. Це ми дали пану Бому зруйнувати його. Це ми дозволили робити з нами все, що він хоче! То я вам таке скажу — лише ми можемо повернути все як було раніше.

З цими словами пекар зайшов на газон, де росли найперші три вишні в місті. Ягідки були ще зелені, але подекуди почали червоніти. До визрівання їм залишилось лише кілька днів. Цього року на цих деревах було значно більше ягідок. Але пекарю це було байдуже. Дужими руками зламав одне з вишневих дерев. Взяв зламану частину і піднявши вгору викрикнув:

— Ми знову не Вишневе місто! Не дамо пану Бомові завдяки цій чортовій ягоді нас погубити.

Натовп кинувся до двох інших дерев. Видерли їх з корінням, переламали на дрізки. Зелені горошинки ягідок посипалися на бруківку, їх з ненавистю топтали ногами.

На свою біду Голова інспекції нарешті дочекався спеченого хліба. Довелося, щоправда, самому пововтузитись з пічкою. Проте якось впорався. Хоч тепер був замурзаний не лише мукою, а й сажою. Поки не запахло хлібом, доки не з’явилася більш-менш рум’яна скоринка (місцями чорна, тож довелося трохи пошкрябати ножем) сипав прокльони на втікача-дезертира. Тішило, що нікуди той не міг подітися з міста. Ще зможе на ньому зірвати свою лють.

Голова не ризикнув скуштувати хоч трохи самому. На красивому блюді, взятому з сервізу квіткарки, урочисто поніс шедевр своєї пекарської майстерності до бургомістра. Інспектори крокували по обидві сторони від нього почесною вартою. Виглядали вони геть замурзаними, та Голова інспекції на це не зважав. Настрій, від вчасно виконаного доручення бургомістра, був святковий. Хоч хліб був не дуже гарний на вигляд, ще й невідомо який на смак, проте вже було ясно, що його інспекція може упоратись з пекарською справою. Трохи освоїтись і справа піде. Буде монополістом пекарської справи. Втре носа тому наглому Начальникові поліції. А перед цим спіймає втікача-«недопекаря» і буде бити пику перед строєм інспекторів, доки кулак не заболить.

Голові інспекції разом зі своїми інспекторами та тим, що вони вважали хлібом, залишилось зовсім небагато дійти до резиденції бургомістра. Урочистим строєм вони уткнулись в натовп. Щасливий і задоволений Голова інспекції відволікся від своїх думок, невдоволено глянув на перешкоду.

— Рррозійдись. Позаліплювало очі? Не бачите, що я йду?! — Рявкнув щосили.

На Голову інспекції озирнулись. Деякий час розгублено дивились на нього, замурзаних інспекторів, на підніс з чимось схожим на шматок обгорілого цементу.

Далі  у Голови інспекції в голові запоморочилось, а в очах потьмяніло. Бо того, що він побачив не могли бути — під ноги йому впало те, що ще вчора було вишневим деревом. На деяких гілках навіть позалишались зелені ягідки.

В Голови інспекції перехопило подих. Як не дуже розумна людина, він не зміг второпати, що відбувається. Відчуття затьмарили розум. Він не міг від гніву і обурення вимовити й слова. Можливо це врятувало Голові інспеції життя. Коли перший порив гаркнути щось ще грізніше пройшов, Голова зустрівся поглядом з городянами. Дуже поганий для нього був погляд. Хоч він ще не зрозумів, що відбувається, проте якимось інстинктом зрозумів, що краще зараз промовчати.

Крізь натовп до Голови і його інспекції пробився якийсь чоловік. Голова інспекції бачив його вперше.

— Яка несподівана зустріч. — Засміявся чоловік. — Хто це в нас такі? Невже пекарі? Як добре, яке щастя. Ану дайте скуштувати, що у вас вийшло?

З цими словами пекар відламав кусень того, що Голова інспекції ніс на підносі. Найгидотнішого шматка запеченого тіста пекар ще в своєму житті не бачив. Голова інспекції відрив було рота, щоб обуритись, але його інстинкти в усе горло кричали щоб він мовчав. Терпів і мовчав. Голова хотів жити. Тому прислухався до своїх почуттів.

Пекар виплюнув на бруківку те що відкусив. З подивом глянув на Голову.

— Ради Бога! Скажіть як можливо так зіпсувати тісто?! Я стільки років пекар, але закажіть мені такий страшний виріб, я його не зможу повторити.

— Може на вигляд не дуже, але це справжній хліб. — Ледве чутно пробубнів Голова. — Як ви сказали? Ви пекар? То вас має арештувати полі…

— От що дурнику. — Пекар відламав ще кусень хліба і заткнув ним рота Голові інспекції. — Жуй. Тільки но спробуй виплюнути!

Голова бачив натовп, що його оточив. Бачив очі городян. Та особливо він злякався погляду пекаря, який скипів від ганьби з виробу, що Голова інспекції тримав на підносі. “Дякувати Боже, що я не доніс цей жах бургомістрові!” — це було першою думкою Голови. Він зо страхом перемелював зубами те, що пік всю ніч. Вважав хлібом і так урочисто ніс панові Бому. Більш гидотнішої страви йому ще не доводилось куштувати. Тепер йому стало зрозуміло, чому втік його інспектор-«недопекар». Голова інспекції з жахом уявив, що його змусять з’їсти цей… це… непорозуміння.

Пекар бачив муки Голови інспекції. В якусь мить навіть, в глибині душі, майнув жаль і співчуття до цієї людини.

— От що Начальнику. Жуй та не відволікайся, просто кивни — зараз при тобі всі твої люди?

Голова озирнувся та мовчки кивнув, слухняно продовжуючи жувати. На очах з’явилися сльози.

— От і добре. Який ти молодець, що зібрав всіх до купи. — Пекар був дуже задоволений. — Зараз розвертаєтесь і прямуєте до виходу з міста. Нікуди не звертаєте. Як вийдете, то біжіть звідси і ніколи не повертайтесь. Якщо хоч когось із вас ми знову побачимо в місті, то не виніть нас за те що зробимо.

Голова інспекції ще більше зблід. Гроші, влада він ніколи не мав цього в житті. Лише в цьому місті. І так швидко все втрачав.

— Гроші! Гроші в будинку! Дозвольте забрати! – Жахіття, що його змусили з’їсти вже було майже пережоване, тож крик мимоволі вирвався з легень.

— То не твої гроші. Геть з міста!

Інспекторів розвернули кругом. В оточенні городян довели до одного з виїздів міста. На шляху городяни ламали та трощили в дрізки всі злосчасні вишневі дерева, що їм траплялись. З улюбленців, з місцевої гордості вишневі дерева перетворились на символ того нещастя, що сталося з містом. Голова інспекції, разом зі своїми підлеглими, з жахом спостерігали за таким вандальством. Кожного разу Голова уявляв, що коли вишневі дерева закінчаться, городяни з таким жахливим тріском поламають кістки їм. Тож йшли мовчки, покірно. Намагались не дратувати городян. Голова інспекції не наважився викинути піднос з тим, що нещодавно вважалося хлібом. Тож, ніс на руках ту гидоту. Від чого почувався ще більшим дурнем.

Пекар дуже хвилювався за озброєних поліцейських, що вартували на виїзді з міста. Ті дійсно, при приближенні юрби схопились за зброю, але видно було що вони вагаються — надто багато було людей. До того ж попереду йшли інспектори разом зі своїм Головою. Забруднені, безвільні, але сторожа їх пізнала.

Пекар вийшов наперед, підійшов ближче до варти.

— Ці пани,  — він показав на інспекторів та їх Голову, — дуже хочуть покинути наше місто.

— Як це? Навіщо? Немає дозволу! — Поліцейський, що був за старшого ніяк не міг второпати що відбувається.

— Є дозвіл. Їм дозволили безпечно втекти з міста от ті пани. — Пекар показав на городян. — І вам дозволять втекти безперешкодно, за умови ніколи не повертатись до нашого міста, вони добрі люди.

— Втекти? — Старший поліцейський ніяк не міг второпати, що відбувається.

— Саме так. — Ми вигонимо з міста інспекторів, поліцію та бургомістра. Ви зайві у нас. Тож також складайте зброю і тікайте, куди очі бачуть, аби лише ваші очі ніколи не бачили нашого міста.

Старший поліцейський схопився за зброю, але пекар перехопив його руки, міцно стиснув. Дужі руки людини, яка звикла щоденно тягати мішки з мукою та м’яти цими руками тісто, тиснули все сильніше і сильніше. Поліцейський зойкнув, випустив зброю з рук. Пекар недбало відштовхнув його. Підібрав рушницю собі. Озирнувся до інспекторів. Ті, з останньою надією, дивились на варту.

— Марш звідси! — Наказав їм пекар. — Чи хочете бігти звідси голяка?

Ошелешені інспектори прискорили крок. Бувший Голова бувшої інспекції не витримав, жбурнув на бруківку піднос зі своїм кулінарним шедевром, з широкого кроку перейшов на біг. Бідолашний боявся, що його, наостанок, змусять ще раз скуштувати ту гидоту. Щербата «паляниця» наче каменем громихнула по камінню бруківки, покотилася слідом за втікачами. Металевий піднос задзвенів, впавши, лунко, наче пострілом. Вартові здригнулися.

Старший поліцейський відскочив в сторону, а інші поліцейські заклякли на місті. Вони не заважали втікачам, бо без наказу не знали що робити. Лише проводили інспекторів  здивованими поглядами. Звергнуті інспектори пробігли повз, за в’їзд вмісто. Не зупиняючись побігли далі.

— Ура! — Захоплено вигукнули городяни. — Перших позбавилися!

Пекар підійшов до одного з поліцейських, взяв за ремінь його рушниці.

— Віддай.

Пекар дивився прямо в очі поліцейському. Той бачив яка рішучість була в тому погляді, бачив свого розброєного Старшого і дуже велику юрбу городян, що могла вмить їх усіх зім’яти собою. Тому не пручався. У пекаря за спиною вже було дві рушниці. З іншими поліцейськими було ще простіше — самі знімали свої рушниці, лише пекар підходив до них.

— Панове. — Звернувся до них пекар. — Ми не будемо заперечувати проти вашого бажання негайно покинути місто. Ви в нас зайві. Йдіть собі.

Поліцейські озирнулись на дорогу. Інспектори, разом зі своїм Головою відбігли вже далеко. В надії, що це непорозуміння ще раз повернулись до городян. Хотіли, може, щось мовити, але зустрілися з поглядами люду, тому промовчали. Понурившись розвернулись і побрели геть.

— Ура! — Знову зраділи городяни. Наступний успіх окрилив їх.

Пекар повернувся до людей:

— Городяни. Це лише перший успіх. Ще в нашому місті залишилось багато гидоти. Тож ходімо, змусимо їх покинути місто та дати нам спокій. Йдемо разом до пана Бома, котрий якимось дивним чином став у нас бургомістром.

Всі розвернули і пішли знову до ратушної площі.

 

 

* * *

 

 

Розголос про події вже рознісся по місту. З усіх-усюд городяни виходили на вулиці, видирали з корінням вишневі дерева, ламали їх. Ще недавно вони були  гордістю вулиці чи будинку, коло якого росли. Але тепер городяни сприймали їх як символ того в що перетворилось їх доброчинне місто.

Пані Кру, що свого часу відмовилась помирати, доки не скуштує вишні, вийшла на вулицю (з допомогою онуків) і топтала зелені ягідки ногами з щойно зламаного дерева. Після чого попросила допомогти їй піднятися до себе, бо їй тепер потрібно поміркувати: пожити ще, та побачити як місто знову стане “як раніше” чи померти. Здається онуки умовили її не помирати.

Директриса школи викинула з вікна портрет пана Бома. Вчитель біології обійшов всі класи. Школярі знімали з себе значки «Юний Вишень» та «Юна Вишня» і кидали їх до помийного відра. «Який він мужній» — подумала про нього вчителька математики. Вчитель історії радів, що свого часу вибрав гарний предмет для вивчення, а не якісь там «пестики-тичинки».

 

 

* * *

 

Бургомістр прокинувся від шуму на площі. Не встаючи з ліжка, дзеленькнув у дзвоника. Секретар явився тієї ж миті.

— Що там за шум? Піди глянь.

— Слухаюсь.

Старенький Секретар визирнув з резиденції бургомістра. Зовсім поруч, біля дверей якийсь городянин читав газету.

— Що ви читаєте? — Запитав у нього Секретар.

Городянин повернув до нього голову:

— Звернення бургомістра. Таке гарне, що не можу начитатись.

Секретар кивнув йому вдячно, повернувся з докладом.

— Пане бургомістр, городяни з захопленням читають ваше звернення, зібрались обговорювати його.

— Аааа, ну тоді добре. Ще трохи посплю. Йди собі.

Бургомістр закрив очі, щоб ще трохи подрімати. “З дурнями що хочеш роби, досить їм сказати потрібні слова.” — Посміхнувся він. Перевернувся на інший бік, маючи намір ще трохи солодко подрімати. Раптова думка пронизала мозок — він не наказував друкувати ніякого звернення. “Мабуть я забув. Стільки всякого клопоту.” — Вирішив він і знову задрімав.

Тим часом пекар з городянами повернулись до площі. Не зупиняючись зайшли до резиденції.

— Куди ви претесь? — Накинувся на них Секретар. — Бургомістр відпочиває!

— От і добре, що він не працює, бо від його праці нам лише горе. Відійди, старче. Ми лише хочемо, щоб пан Бом відпочив від міста якнайдовше.

Секретар ледве встиг притиснутись до стіни. Натовп піднявся по сходах. Пройшлись по кімнатах. Нарешті знайшли спочивальню.

— Доброго ранку, пане Бом. — Пекар з задоволенням стягнув з лежачого ковдру.

— Що таке?! Як смієте! Геть звідси! У в’язницю всіх запроторю! — Спросонку пан Бом ніяк не міг второпати, що відбувається. Лише кілька хвилин йому Секретар доповідав, що люди захоплюються його зверненням, а зараз якісь люди нагло вдерлись до нього, розбуркали сон, ведуть себе нагло.

— В нас погана новина, пане Бом. — Усміхнувся пекар.

— Яка новина? Що трапилось? Не дозволю! — Пан Бом всівся на ліжко, ще вважаючи себе бургомістром, готовим приймати рішення. Пихатий вираз його обличчя змінився з невдоволеного на стурбований.

— В місті повиривані з корінням всі вишні.

— Як? Хто допустив? У в’язницю! Де Голова інспекції з догляду за вишневими деревами? Негайно його сюди! Де Начальник поліції? Нехай щось робить!

— Голова інспекції не явиться до вас, бо зараз разом зі своєю інспекцією тікає з міста. — пекарю було весело, але він не подавав виду. — Точніше вже втік.

— Як це втік? Навіщо? Чому їх випустила варта на виїзді?

— Варта також повтікала. Навіть рушниці кинула. — Пекар показав пану Бому рушницю за своїми плечами.

— Чому всі тікають? — Пан Бом вже не виглядав пихатим, більше розгубленим — доброзичливий вигляд пекаря, спокійна, ввічлива мова ввели його в оману. Він досі не чекав на щось лихе для себе.

— Тому що і ви зараз втечете, пане Бом. — Голос пекаря був підкреслено доброзичливий.

— Я, — здивувася пан Бом ще більше, — що ви мелете? Чому я буду тікати з міста?

— Бо ми вас попросимо. Також, дуже вас попросимо, ніколи більше не повертатись.

— Не зрозумів… — Пан Бом був геть розгублений.

— То пусте, що не розумієте, — всміхнувся пекар, — по дорозі з міста зрозумієте.

Пекар повернувся до городян:

— Візьміть цього поважного пана за руки-ноги і оттак в піжамі вишвирніть за місто.

— Як ви смієте! Гроші! В сейфі гроші! Мої гроші!

— Ні, пане Бом. Це не ваші гроші. Ви приперлись до нас в місто злиднем, то вас таким і викинуть. Дуже прошу вас, не повертайтесь до нас ніколи. Ми не завжди будемо такими добрими і терплячими.

Коли бувшого бургомістра виносили з міста, він щось кричав за свого віслюка та возика, на якому прибув до міста. Але й сам не зміг згадати де вони є. Тож його викинули за місські ворота лише в піжамі, без віслюка, возика.

 

 

* * *

 

В поліцейському відділку і в’язниці вже знали, що в місті відбувається щось неладне. Тож появу пекаря з городянами зустріли насторожено. Проте й там особливих труднощів не виникло. Начальник поліції був розумним хлопцем. Тож поліція здалася без бою і на чолі зі своїм бувшим командиром, без зброї, покинули місто. В’язні були випущені.

 

 

* * *

 

 

Місто ще не стало таким, яким було до появи пана Бома зі своїми вишневими деревами, але це було справою часу. Поліцейський відділок і в’язницю розібрали на цеглу.

 

 

* * *

 

Минув майже рік. Місто прийшло до тями. Відновилося, зажило звичним життям. Старий новий бургомістр готувався по пізній весні таки перекласти бруківку.

Ковбасник та квіткарка Маргарет одружилися. На їх весіллі гуляло все місто.

Все інше, навіть звичка ранкових зустрічей пекаря та ковбасника залишилася без усяких змін. Лише пекар перестав глузувати щодо колишніх залицянь товариша до Маргарет.

 

 

* * *

 

 

— Доброго ранку, пане пекар.

— Доброго, доброго, пане ковбасник. Сідайте поруч з пічкою. Ранок досить прохолодний. Зігрійтесь. Зараз вас пригощу круасаном.

— Дякую, пане пекар.

Обидва присіли напроти один одного. Мовчки смакували каву і круасани.

— Ви чули? — Відірвався від смакоти ковбасник.

— Ні…Що таке?

— Цокот копит та скрип возика!

— Не може бути!

Обидва переглянулись. Покинули свій сніданок і кинулись на ззовні. По вулиці дійсно йшов якийсь незнайомець. Поруч з ним плентався віслюк з невеликим, двоколісним возиком. Друзі здригнулися, коли побачили на возикові якісь молоді дерева.

— Доброго ранку, панове, — звернувся до них незнайомець, — яке гарне у вас місто. Я багато мандрував, а таке гарне місто бачу вперше!

— Так, місто в нас гарне. — Похмуро згодився ковбасник. — Вибачте, чи не скажете ви, що то за дерева такі у вас в возику? Жодного разу таких не бачив.

— Оооо! Це найкращі дерева в світі! — Захоплено вигукнув незнайомець. — Це абрикоси! Найсмачніші фрукти в світі! Якби ви знали який у них королівський смак, а як вони гарно цвітуть. А яке з них…

— Вибачте, що перебиваю вас, пане незнайомець. — Хмуро мовив до нього пекар. — Я сподіваюсь, що ви не затримаєтесь в нашому місті. А якщо ви хоч спробуєте їх у нас висадити, то я їх переламаю об вас.

— Їдьте собі від нас якнайдалі. — Добавив ковбасник, погляд в нього був не менш похмурий ніж у пекаря.

— Дивні ви якісь. Самі не розумієте від чого відмовляєтесь. — Незнайомець поспіхом рушив далі.

Пекар з ковбасником довго проводжали його поглядом.

 

 

В.Запека, 2016-2018

 

                                            Дорогі читачі!

     Дякую, що дочитали роман. Зазвичай в своїх романах я полюбляю приховувати думки, в надії на вдумливого, розумного читача. На цей раз зробив виняток — основна думка проглядає, як біла нитка на чорному. Популісти, на мій погляд, страшніші за ворогів. Сподіваюсь, що на наступних виборах (і всіх інших) будемо думати головою за кого голосувати.

     Цей роман я розповсюджую безкоштовно. Але, якщо, раптово, з якогось дива, комусь захочеться віддячити авторові, то не стримуйте себе. Боротися з собою в добрій справі – то найгірше, що вільна людина може собі зробити.

Для вдячних: Укргазбанк 5168 5310 2116 5072 Запека Віталій Леонідович

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *