ПРО ТЕ, ЩО ТЕПЕР НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ У НАС

ПРО ТЕ, ЩО ТЕПЕР НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ У НАС

Хто за мною слідкує, той знає, що я дуже рідко когось перепощую. «Сам з вусами» і все таке інше. І ще не було випадку, щоб я постив громадянина Залісся. По-перше – там не громадяни, а населення. А на друге не дуже цікаво, що там у вати в голові. На диво, інколи іскри здорового глузду можливо почути і звідти. В статті аналізується перспектива сумного майбутнього Залісся. Але мимоволі провів паралель до нашої країни. За жахом зрозумів, що ми впевнено йшли до загибелі аж до 2014 року і лише, коли нас хоті підштовхнути, прискорити до цього, ми розвернулися і пішли в іншому напрямку – до розвитку. Наступні вибори будуть знакові – або нас розвернуть, знову, до прірви. Або ми впевнено покрокуємо від неї подалі.

ДУМАЄМО, БРАТЦІ! (Текст великий, але він того вартий)

 

Вадим Жартун

R.I.P. Russia

Вы, наверное, почувствовали, что в последние полгода ритм околополитической жизни в России заметно ускорился. Знаковые события следуют одно за другим, и у них всех есть одна общая черта — вопиющая внешняя иррациональность.

Почему в стране, которой не хватает денег на пенсии, тратят миллиарды долларов на одноразовые стадионы, никому не нужные и начавшие разрушаться сразу же после мундиаля? Читать далее «ПРО ТЕ, ЩО ТЕПЕР НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ У НАС»

Мишебратья, що твориться?!

Мишебратья, що твориться?!

Сидю в духовній столиці України і офігіваю. Якийсь Варфоломей, в якомусь Вселенському Соборі, знущається над нашою спільною історією. (Хто знає де цей Вселенськ? Дивився Гугл – немає такого міста!) Він, цей патріарх, з міста якого не існує, каже, що Москви не було, коли Володимир хрестив Русь. Нехай гляне в підручник історії СРСР, а краще Росії!

Яка нагла брехня, мишебратья, що за «сорок сороків хабаря хутром та 100 червінців» Вселенському патріарху Діонісію Московія отримала Томос на незалежність від Київської метрополії в 1589 році. Цих червінців було 200!

А ще брешуть що, до того півтора століття московська патріархія була ніким не визнаною. І це, мишебраття, брехня! Бо лише 141 рік ніхто в світі не визнавав московський патріархат. Бачите різницю? Півтора століття це аж 150 років, а не якихось 141!

Брехня на брехні, мишебраття! З подивом читаю, що московський патріархат був знищений в 1917 році. І що відновили його лише в 1943 році за наказом Сталіна, а керував цим процесом Берія. Брехня! Нагла брехня! Православну церков відновили гітлеровці в 1941 році на окупованій території! Сталін лише зробив ще один філіал НКВД трохи пізніше у відповідь.

В Полтаві до 20-х років 20-го сторіччя був чоловічий монастир. Потім, звісно, «опіум для народа». Так його німці, за наказом Канаріса (ох уж ці розвідники) відновили в жіночий в 1942 році. Слава Совєтам, що звільнили його від монахинь в 1943-му. Де ті монашки поділися, також, брехня.

Наші вороги, мишебраття, брешуть повсюди!

Наприклад, що Петро1 вкрав назву «Русь» в 1725 році. І ще окремим наказом років десять шмагали жителів країни нагайками за те що називали себе «мокшанами», а не «русічем». Брехня! Петро 1 вкрав назву у захопленої країни в 1721 році, щоб мати старішу історію, оголосивши себе імператором, і до 1725 коли він подох.  З  1721 року шмагали нагайками! Всього чотири роки, а не десять! Цього часу населенню було достатньо, щоб зрозуміти, що вони належать руським. «Русич» якось не прижилось, а «росіянин» звучало надто іншомовно, хоча лестило – не визначало принадлежність комусь.

А ще особлива брехлива наглість про те що родоначальник української літературної мови Котляревський написав «Енеїду» за два роки до народження родоначальника російської літературної мови, правнука африканця Абрама Петровича Ганібала поєта А.С.Пушкіна. Брехня! Пушкін народився в 1799 році! Через три роки після тої публікації! А значить прогресивніше, а значить передовитіше. Тому в Україні «наречіє», як влучно вимовився Горький, а у вас аж ціла мова.

А ще Гоголь, брешуть, український письменник. З цим, мишебраття, ми ніяк не можемо погодитись. Бо якщо він русський письменник, то лише неприємно критикує. А якщо український – то стібається зо всієї нашої духовності. Це червона лінія! Нікак! Або це ж піпець!

Я пропоную, мишебратья, образитись! Найсміливіші нехай наберуть повний рот гімна і плюнуть в обличчя українцям, яким крім найліпшого до цього не бажали. Хто більш гидливий нехай підуть на мітинг! Треба заборонити українцям грати на балалайці і їсти нашу національну страву «пєльмєні» — не для них ми цю, нашу наіональну страву, вкрали у китайців!

Розумію, що наша відповідь надто сурова, але вони задовбали брехнею про Магдебурське право в них, якого ніби в нас не було. Та і ваабще!

 

Віталій Запека

 

Деякі мої романи тут: https://booxters.com/authors/vitaliy-zapeka
Сайт: http://zapeka.com/

 

 

НЕПОПУЛЯРНІ ДУМКИ

В приступі садо-мазо подивився вороже «60 минут». Україну лаяли. Радію – ворог біситься, отже все робимо правильно. Принаймі йдемо в вірному напрямку. Трохи побавило протиріччя в виступах, яке самих учасників програми ніяк не бентежило. З одного боку «ми ніяк не ліземо, не впливаємо в події на Сході України», а з іншої доки Україна не змінить свою Конституцію, та не оголосить амністію московським посіпакам «ми не дамо війні закінчитись». Якийсь експерт оголосив цифру в яку обходиться Мокшандії «невтручання» — 9 МІЛЬЙОНІВ ДОЛАРІВ НА ДЕНЬ (!) без урахування газу, що вони поставляють в обхід України до ОРДЛи, та безнадійно намагаються втюхати нам рахунки.

Окреме слово дали Медведчуку. Ведучі, розповідаючи про нього особливо наголошували, що єдиний літак, який літає між Мокшою та Україною належить саме йому. Цей голова переговорної групи відразу розповів, як він доб’ється «миру», коли стане НАШИМ президентом. «нова Конституція, позаблоковість, федералізація, свої парламенти в ОРДЛІ, свої закони, мокшанська мова офіційною, амністія, соціальні виплати бойовикам з зарахуванням їх «служби» до трудового стажу.» Він там ще багато чого наплів але в мене стався приступ нудоти, побіг до фаянсового друга. Не зміг більше слухати.

З цього виникло одне питання і одна думка.

ПИТАННЯ. Чому цей ворог України досі не за гратами? Навіщо нам такий «переговорник», який більший ворог нам ніж сотні інших ворогів? Що Пуйло відмовиться від Мінських зустрічей, якщо його кума посадять? Та не зможе! Що від Медведчука залежить звільнення полонених? Так він більше перешкоджає, ніж допомагає. Три «К» йому – конвой, кальсони, кутузка. Знешкодити як найшвидше. Досить кошмарити країну своєю діяльністю.

Тепер ДУМКА. Попереджую – те що напишу не всім сподобається.

Для початку що ми маємо на окупованій території:

— знесені мізки підлітків та дітлахів;

— вчителі, які ці мізки «зносять»;

— шахтарі, які звикли до «легких» грошей. Котрі вже ніколи не полізуть до шахти чи не підуть працювати на завод. Які зневажають людське життя і з задоволенням заберуть моє чи Ваше, якщо це принесе їм якусь користь чи задоволення. Втішає, що це «м’ясо» «зношується», деградує, спивається. Роки війни дають про себе взнаки, а замінити його не має звідки;

— зброя, набої та інше взривуче, якого вистачить на кілька європейських армій. Це «добро» залишиться, приховається, щоб «шахтарі» змогли їздити Україною та грабувати банки чи громадян;

— земля, усіяна мінами чи чимось нерозірваним. На якій задовбаються підриватися комбайнери ще років п’ятдесят-шістдесят;

— вивезені або зруйновані заводи, шахти та інше. Навіть якщо хтось захоче там щось побудувати, то це справа не одного місяця-року. Якщо «шахтарю» захочеться працювати, то він роботу фіг знайде;

— додаємо до цього постсиндром. Це про наших бійців піклуються чи намагаються піклуватись. В кожному баті є психолог. Тести, розмови таке інше. Тим не менше «дах» зносе. 570 суїцидів серед атошників, а в психлікарнях для них окремі палати. А там це «м’ясо». Використали – викинули. Я три роки воював. Коли відчув, що війни в мені стало більше, ніж звичайного людського, написав рапорт. А там нікуди більше – ти «замараний», в тебе вже руки в крові і нікуди не подінешся – шахти затоплені, порізані на брухт, заводи вивезли. Воюй, доки не здохнеш. Тому там «дах» злітає масово. В новинах звідти постійно  граната в маршрутці чи автоматна черга в магазині. Контужених, скалічених треба згадувати?;

— «відновлення справедливості». Після повернення окупованих земель думаєте, що все заспокоїться? Що сусід, на якого інший сусід написав донос і якого катували після цього не захоче помститися? Чи люди, котрі повернуться до своїх домівок (якщо вони вціліли) будуть спокійними, коли побачать люстру чи меблі в іншій квартирі поверхом нижче чи вище? Багато за що багатьом захочеться помститися. Це вил’ється в нову кров, підпали, злочини.

— інше. Цього «іншого», що не перерахував ще багато. І все не дуже веселе.

 

До чого я все це перерахував? В нас є мета – мир, відновлення цілістності країни. Не лише по Донбасу, але й по Криму (за нього окремо). Але…

ТЕПЕР КРАЩЕ НЕ ЧИТАЙТЕ.

Я не хочу, щоб ми звільнили Домбас сьогодні. І щоб завтра звільняли не хочу. І, навіть, щоб післязавтра. Краще «колись», через кілька років.

Пояснюю.

За час «після Яника» зроблено багато. Дуже багато зроблено на шляху, щоб ми стали НОРМАЛЬНОЮ країною. Хоч ідемо, іноді, не прямим шляхом, а якоюсь синусоїдою. Але йдемо і йдемо в вірному напрямку. Якби не 5% на війну, якби не покидьки на кшалт Медведчука, Йулі та опоблоківців, з-за яких цей шлях синусоїдою, а не прямий, то жили б краще, а шлях був би коротшим. Країна п’ять років тому і зараз інша. Озерніться! Є закон лавини – коли сніжинка чіпляє іншу, потім ще дві, доки з гори не посуне поток снігу. Так і в країні, що рветься до змін – рано чи пізно зміни стають невідворотніми. А їх критична маса дасть якість, яку кожен зможе побачити навколо себе і в своєму гаманцю.

Але, якщо звільнити окуповані землі завтра, то наш шлях до нормальної країни значно сповільниться, покращення нашого життя відкладеться на «пізніше». На армію нам ще довго доведеться виділяти 5% ВВП, там багато ще треба зробити. Якщо не будемо піклуватися про свою армію, то будемо піклуватися про чужу. Проходили вже це. Досить. Тож до цього тягаря, який не може собі дозволити жодна нормальна країна Європи додасться тягар відновлення тієї території, тягар повернення мізків людей з окупації до цивілізаційного. При 5% на армію ми маємо зріст економіки трохи більше 3%. На відновлення зруйнованого Донбасу піде неменше 5 % ВВП. Тобто ми знову, як при Йулі будемо в мінусах. Кожен з нас в гаманці буде мати менше, а жити краще відкладеться на пізніше.

Ми не зможемо собі дозволити, щоб ТІ вчителі, що зносили мізки дітлахам продовжували працювати вчителями – це майбутні безробітні, або малокваліфікаційна робоча сила, бо нічого іншого вони не вміють. (До справки з 1.5 мільйона переселенців до України безробіття складає 58%.). Натомість хто поїде ТУДИ, на щойно звільнену землю вчителювати? Дурних знайдеться не надто багато.

Зате звідти до нас хлине кримінал. Я перший, хто купить собі зброю в день звільнення цих земель. І сім’ї куплю. Хочу ходити містом з відчуттям хоч якоїсь безпеки.

Ті люди, з повернутими мізками, знесеними війною та мокшанською пропагандою будуть мати право голосу на рівні з нами. Кого вони нам виберуть? Риторичне питання. Які закони ті депутати захочуть нам наприймати? Та ну нах!

Згадайте перелік, що я привів на початку. Кожен з пунктів потягне нашу країну вниз. Для країни, в якої ще не має критичної маси міцності як економічної, так і політичної це буде надзвичайний стрес.

Тож моя думка така: в першу чергу дбати про себе, робити країну кращою, сильнішою. Щоб критична маса змін стала невідворотньою. Щоб поліпшення які «ось-ось» стали «вже», а наступного дня стали ще більшими. Щоб відкривалось не 200 нових підприємств за 4 роки, а по стільки кожного року. Щоб борги країни зменшились, а замість них поступово накопичувались гроші в якийсь стабілізаційний фонд на той щасливий день, коли окупована частина Донбасу звільниться.

Тож я не за те, щоб звільнити окуповану частину Донбасу як найшвидше і в жодному разі не «будь якою ціною», а за те, щоб звільнити лише тоді, коли ми будемо до цього достатньо готові.

 

Віталій Запека

Мої романи можливо купити тут:  https://booxters.com/authors/vitaliy-zapeka

Сайт: http://zapeka.com/

 

СЛИШКОМ МНОГО ВОЙНЫ

Интернет разрывается.  Гибель деток с Кемерова. Призывают сочувствовать. Призывают помочь, правда не объясняют как помочь погибшим.           Прислушиваюсь к себе. Не чувствую ничего. Не сочувствую. На четвертом году войны привык, что если в Параше что-то плохо – радоваться надо или, как максимум, оставаться равнодушным.
Вспоминаю первый случай, когда я на войне близко столкнулся с гибелью ребенка. Село Кряковка, Луганской области. Один сельсовет с Трехизбенкой. Русские «немножко» кошмарили местных жителей. Градами. До наших позиций больше километров. Не ошибается так артиллерия сейчас. Намеренно по мирным жителям стреляли. Семья из бабушки, мамы и девочки Читать далее «СЛИШКОМ МНОГО ВОЙНЫ»